Українські медійники нині розробляють принципи, за якими їм доводиться працювати в умовах війни, що триває в режимі прямого ефіру.
Наприкінці вересня у Києві відбувся круглий стіл під назвою «Не нашкодь: етичне висвітлення звільнень із російської неволі», у якому взяли участь представники провідних українських медіа — зокрема Hromadske, Громадського радіо, «Української правди», BBC, «Дзеркала тижня» — а також Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Центрального управління цивільно-військового співробітництва, Інституту масової інформації, правозахисних організацій, психологи, звільнені з неволі та їхні родини. Матеріали дискусії, що проходила у форматі Chatham House, публікує «Детектор медіа».
Війна подарувала українському суспільству нові теми для висвітлення, серед яких — тема російської неволі. Водночас постає питання, як гармонізувати прагнення громадськості бути поінформованою із забезпеченням поваги до прав людини і її гідності. Як віднайти баланс між необхідністю розповісти важливі історії та бажанням уникнути повторної травматизації звільнених, дозволяючи їм бути почутими?
Із 2014 року Росія утримує в полоні військових, а також незаконно тримає в ув’язненні цивільних. Після повномасштабного вторгнення масштаби цієї проблеми значно зросли. На сьогодні йдеться про щонайменше 16 тисяч цивільних, які перебувають у неволі, що стосується приблизно кожного шостого українця, у кого є рідні або друзі у полоні.
Момент, коли звільнені військові та цивільні вперше ступають на українську землю після тривалого перебування в російському полоні, — особливий і водночас дуже чутливий. Медійники, разом із пресслужбами державних органів, відповідальних за процес звільнення, прагнуть зафіксувати цю подію, часто першими починають її висвітлювати. Проте саме в цей момент медійники, навіть ненавмисно, можуть завдати шкоди тим, хто щойно вийшов із полону. Причина – довготривала ізоляція і позбавлення будь-яких прав формує у звільнених нерідко несвідоме ставлення до інтерв’ю та документування. Згода давати коментарі може бути неусвідомленою, оскільки люди довго не могли самостійно вибирати й захищати свої особисті межі, що не дає змоги їм швидко відновити цей навик. Тож усім журналістам і авторам теле-, радіо- та онлайн-медіа, блогерам і ютуберам варто насамперед дотримуватися принципу «не нашкодь» і уникати сенсаційності.
Досвід перебування у неволі формує людину на все життя, наголошують інспектори з психічного здоров’я та реабілітації. Цей досвід можна усвідомити, опрацювати, інтегрувати і, за найкращого сценарію, прийняти як частину життя, яка потенційно може стати підґрунтям для посттравматичного зростання. Водночас це процес нелінійний, людина може кілька разів повертатися до попередніх етапів, тому лікування вимагає часу, зусиль і розуміння близьких. Саме тому фахівці іноді радять не погоджуватися на публічні виступи одразу після звільнення, щоб не нашкодити процесу відновлення — як психологічного, так і фізичного. Проте розповіді про подолання труднощів, успішну соціальну реінтеграцію й відбудову моральних цінностей можуть сприяти зціленню не лише звільнених, а й усього українського суспільства.
Ветерани, які мають досвід і журналістики, і перебування у неволі, наголошують, що принцип «не нашкодь» повинен бути ключовим для кожного, хто працює з темою полону. Важливо, щоб публікації допомагали героям повертатися до нормального життя, через що треба шукати в кожній історії і справедливість, і позитивні моменти, показуючи людину в більшому контексті, ніж історія її катувань. Автори повинні піклуватися про людську гідність, уникати заголовків чи формулювань, що можуть шкодити, накладати стигму або об’єктивізувати особу.
Щодо формулювань та поваги до героїв:
– Не можна перекладати відповідальність на звільненого за обставини його затримання або умови тримання, не варто вимагати пояснень щодо ціни його звільнення — ця відповідальність не лежить на його плечах.
– Виявляти чутливість щодо родин як звільнених, так і тих, хто перебуває в полоні, балансуючи на межі між відкритістю та конфіденційністю.
– Публічні розпити про особистий досвід катувань відразу після повернення без пройденої реабілітації можуть бути травматичними та неетичними. Якщо такі інтерв’ю відбулися, фрагменти варто публікувати лише пізніше та з повторним погодженням з героєм.
– Кадри, на яких українські звільнені викидають російські сухпайки або форму, підвищують бойовий дух населення, але можуть шкодити тим, що досі перебувають у неволі, адже їх можуть використовувати для подальших принижень. Необхідно знайти баланс між змістом і формою висвітлення таких сюжетів.
Щодо професійної етики та термінології:
– Жоден спеціаліст не був підготовлений до того, щоб миттєво повідомляти про нелюдське поводження із затриманими й одночасно передбачати наслідки для звільнених.
– Наразі медіа та державні органи працюють над формуванням правил комунікації в умовах війни, котра триває у прямому ефірі.
– Практики ненасильницької, травмачутливої комунікації, протоколи протидії медіатравмі, а також журналістські кодекси етики стали основою для навчання учасників процесу.
– Рекомендується використовувати етичний словник: слід уникати позначень типу «колишні бранці», «жертви», які зводять їхню сутність лише до досвіду неволі. Краще говорити про «звільнених» або «взаємні звільнення», уникаючи слова «обмін», що більше стосується предметів, а не людей.
– Терміни: «полон» належать до військовополонених, натомість цивільні — відповідно до міжнародного гуманітарного права — вважаються незаконно ув’язненими або незаконно позбавленими волі.
– Держава, як джерело інформації, має підтримувати таку термінологію, оскільки слова впливають на ставлення суспільства до звільнених.
Військові часто підкреслюють, що «звільнення любить тишу». Це означає, що подробиці, які звільнені намагаються розповісти одразу після повернення, можуть становити загрозу для тих, хто залишився у неволі, а також зашкодити переговорним процесам. Тому не слід питати про інших, хто перебував разом із ними у полоні, адже ця інформація призначена для вузького кола і може допомогти в роботі над визволеннями. Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими практикує «карантин» протягом першого місяця після звільнення, а потім рекомендує спілкування з медіа лише з дозволу відповідального психолога та за бажанням самого звільненого.
Разом з тим, мовчати про умови утримання, тортури й інші порушення прав людини неможливо, принаймні поки всі бранці не будуть звільнені. Висвітлення цих тем — це також прояв солідарності з родинами полонених і спосіб захистити їх через присутність проблеми у медійному просторі. Ігнорування цих історій веде до замовчування російських воєнних злочинів і не дозволяє світові усвідомити справжню сутність агресора. Крім того, глибоке та регулярне висвітлення теми сприяє міжнародній адвокації: такі матеріали все частіше з’являються у світових ЗМІ та доходять до осіб, які ухвалюють рішення про підтримку України.
Українське суспільство вже пройшло певну частину шляху в адаптації стандартів висвітлення неволі, що дає змогу запобігти більшості неприємних ситуацій, з якими раніше стикалися звільнені. Однак, на думку правозахисників і представників Омбудсмана з прав людини, рекомендації для медіа залишаються актуальними й сьогодні. Важливо постійно шукати баланс між правом людей знати правду щодо російської неволі і принципом «не нашкодь» стосовно самих звільнених.
Крім того, усі, хто працює з темою неволі і переживає десятки, сотні та тисячі подібних історій, мають дбати про власне психологічне здоров’я. Війна триває, і важливо зберігати здатність до самопідтримки та співчуття, без яких неможливо проявляти справжню емпатію до інших.
Жодна публікація в світі не коштує людського життя, здоров’я чи гідності. І кожен із нас не застрахований від того, щоб колись опинитися у російській неволі та пережити цей досвід особисто.
Авторка тексту: Анастасія Головненко, координаторка адвокаційних кампаній Центру громадянських свобод.
Фото надані організаторами.
