Коли Сергій Ребров очолив збірну України, його зустрічали майже як рятівника. Звісно, іноді лунали голоси скептиків, але вони переважно залишалися в коментарях під новинами і затоплювалися схваленням від уболівальників і фахівців. Особисто я тоді підтримував цю хвилю оптимізму і не бачив причин інакше ставитися до цієї кандидатури.
Ребров успішно зарекомендував себе в «Динамо» (хоча варто зазначити, це трапилось у контексті проблем «Шахтаря»), а потім, здавалось, підтвердив статус серйозного та вдумливого тренера, працюючи за кордоном. Проте, з огляду на специфіку тренерської роботи — чи то з клубами, чи зі збірними — це виявилося суттєвою «каверазою», яку я не одразу помітив.
В даному випадку виглядає так, ніби ми зіткнулися із ситуацією, де на перший план виходить тренерська вузька спеціалізація, перемножена на абсолютно унікальні умови — футбольна діяльність під час війни. Тут не йтиметься ані про глибоку критику тренерського штабу, ані про детальний розбір здобутих результатів. Натомість варто зосередитися на найближчих перспективах наставника національної збірної.
Не так давно Михайло Співаковський повідомив наступне:
„«Панатінаїкос» дуже хоче бачити Реброва у своїй команді і готовий запропонувати йому навіть кращі фінансові умови ніж Українська асоціація футболу. Клуб був готовий допустити, що тренер поєднуватиме роботу у збірній та клубі до завершення відбірного циклу на Чемпіонат світу-2026.
Багато деталей стане зрозуміло після матчу з Ісландією, бо у разі відсутності перемоги в цьому поєдинку збірна України фактично втрачає шанси поборотися навіть за друге місце в групі. Проблема в тому, що «Панатінаїкос» не має можливості довго чекати, оскільки тренер команді з провальним стартом сезону потрібен уже зараз.“
Цей меседж натякає, що інтересами збірної займають останнє місце:
- Насамперед — інтереси клубу, який зацікавлений у якнайшвидшому вирішенні питання із тренером.
- По-друге — інтереси самого фахівця, що отримує привабливу пропозицію для кар’єрного росту, хоча варто врахувати і минулі нюанси його роботи.
- І лише потім — інтереси національної команди, яка, здається, вже «вийшла з вагону» у боротьбі за путівку на Мундіаль.
Очевидно, що зараз для команди залишилось лише формально закріпити позицію, а далі – якщо не вийде, то тренер поїде до теплих країв для нових клубних звершень.
Уже зараз виникає питання: чи не виправданими були вимоги тих, хто давно закликав до відставки Реброва? І чи не виявилися помилковими заклики «дати тренеру допрацювати до кінця відбору»? Особливо, коли до завершення відбіркового циклу залишилося менше половини матчів, а результат основного поєдинку з Ісландією може все вирішити.
Навіть якщо майбутні зустрічі не матимуть особливого турнірного значення, їхня роль важлива з огляду на психологічний аспект – не заважати очікуваному результату та зняти з команди несамовите навантаження, якій важко тягнути під тиском розчарування та критики.
Слід визнати, що я не схильний приписувати Реброву якісь негативні мотиви або нехтування інтересами збірної — навпаки, він, мабуть, щиро прагне вивести Україну на Чемпіонат світу. Проте навіть ця чесна мета не гарантує успіху в умовах сьогоднішніх реалій. І якщо результат виявиться несприятливим, він опиниться під шквалом критики так само, як і раніше.
У цьому сенсі він став жертвою, адже Українська асоціація футболу поклала на нього великий тягар, і тепер можливості для помилок практично немає. Оцінювати його роботу будуть виключно за результатами, навіть я схильний робити саме так. Важко уявити, як він зараз прямує до Афін, не зважаючи на всі складнощі.
Отже, ситуація безвихідна, і для збереження хоча б репутації тренера необхідна перемога над Ісландією — навіть за ціною неймовірних зусиль. Проте історичний досвід із подібними випадками, навіть у часи більшої стабільності, показує, що такі перемоги – радше виняток, ніж правило. Отже, доля Реброва виглядає доволі складною.
Чи можливо, що я надто простодушний, а насправді зараз у моді заздрити тим, хто зміг сповна скористатися своїм шансом і отримати фінансові вигоди, зокрема маючи змогу працювати в грецькому клубі? Цей сценарій і справді можливий, якщо домовленість із «Панатінаїкосом» відбудеться. Та власне коментувати це немає сенсу, а я особисто схильний не піддаватися заздрощам.
На думку спадає схожа історія з Олегом Блохіним, який 13 років тому залишив збірну заради роботи в «Динамо». Різниця лише у тому, що тоді команда перебувала на підйомі, і хоча шкода від такого кроку була, ситуація була принципово іншою. До того ж він був фахівцем переважно з роботи зі збірними, а не клубами.
Якщо ж уявити, що Україна здолає Ісландію і продовжить боротьбу за вихід на мундіаль, а у Реброва залишиться апетит до роботи в «Панатінаїкосі», то сумісництво ролей у клубі та збірній виглядає зовсім непривабливо — насамперед для національної команди.
Повертаючись до більш реально можливих сценаріїв, якщо ж Україна відпустить шанс і Ребров йде в минуле, на його місце виникає низка варіантів:
- Володимир Лужний? Важко уявити, адже він вочевидь вже відмовився від цієї ідеї.
- Володимир Кварцяний? Фігура переважно опереткова, і залучення таких тренерів до головної команди країни викликало б реальні сумніви в компетентності УАФ.
- Юрій Вернидуб? Варіант, що викликає більше позитиву, але все ж рівень футбольного інтелекту, необхідний для національної збірної, вимагає більшого, а також важлива ідентифікація з командою.
- Мирон Маркевич? Справді цікава кандидатура, але він вже двічі отримував відмову і при певних обставинах залишається поза увагою, особливо за наявності впливу «суркісівських» впливів.
- Руслан Ротань? Емоційно сприймається досить тепло, і можливо зміг би балансувати роботу у клубі та збірній, але УАФ навряд чи готова до такого ризикованого експерименту через відсутність підтримки від головного клубу збірної.
- Унаї Мельгос? Темна конячка, випущена Ребровим у молодіжній збірній. Цей варіант був би логічним, але для його реалізації Андрію Шевченку довелося б здійснити справжню революцію, адже історично збірна була домом для «динамівців», що має певну сакральну цінність.
Але не варто забігати наперед і ділити шкуру невбитого ведмедя. Сергій Ребров, як відомо, досі очолює національну команду. Тож, подобається це комусь чи ні, варто йому побажати успіху — адже іноді хочеться вірити, що у нашому теляті з’явиться сила спіймати вовка.
Фото — Getty Images/Global Images Ukraine
