Життя під постійною загрозою в Краматорську та Слов’янську: як виживають у зоні бойових дій
Звук вибухів та тактика порятунку
Коли лунають вибухи в Краматорську, Олександр Чивенков та його підрозділ поліцейських парамедиків не кидаються одразу на допомогу. Вони спочатку слухають. У цьому компактному промисловому місті, де кожен вибух відлунює у бетонних висотках, перший вибух часто буває пасткою. Команда стежить за військовими каналами зв’язку, щоб дізнатись, чи не готується наступна атака, перш ніж швидко вийти на рятувальну операцію, озброївшись важким захисним спорядженням.
«У нас у підрозділі майже всі стикалися з подвійними ударами», – пояснює Чивенков, маючи на увазі стратегічні атаки, коли ворог підриває перший вибух, а потім накриває місце повторним.
Безперервна боротьба на передовій
Олександр вже понад чотири роки очолює рятувальні групи в зоні конфлікту, працюючи як у зруйнованих містах Петровськ, Торецк і Авдіївка, так і на північному фронті Донбасу. Засвідчивши жорстокість і методичне руйнування, він бачить, як Москва застосовує ті ж тактики у Краматорську і Слов’янську — серцях опору України в цьому регіоні.
Їхня рутина на місці вибуху проста, але безжальна: спочатку оцінити поранених, прогнати пріоритет на «червоні» критичні випадки, стабілізувати їх якнайшвидше і майже стрімголов доставити до лікарні перед черговим обстрілом. Цей цикл повторюється знову і знову.
Життя без емоцій: ціна порятунку
«Особисто в мене вже немає емоцій», — визнає Чивенков. — «Я бачу себе людиною, якій довіряють, тому не маю права сумувати чи здаватися відчаю. Потрібно бути сильним і продовжувати рухатися вперед».
Евакуація та залишені міста
З підсиленням російських обстрілів влітку, влада України розширила евакуаційні настанови по більше кількості мікрорайонів. Але темпи евакуації у Краматорську і Слов’янську сповільнилися. Люди похилого віку, ті, хто з обмеженими можливостями, або працівники комунального господарства, що підтримують роботу електромереж, газопроводів та лікарень, залишаються у місті. Дехто просто звик до війни, що розгортається на їхніх очах, і сподівається пережити цей жах.
Життя в умовах облоги
- На території цих міст лишається приблизно 60 тисяч людей.
- Всього в контрольованій Україні частині Донбасу – близько 93 тисячі мирних жителів, серед них 4200 дітей.
«Найбільше мене турбує, що деякі батьки не слухають заклики евакуюватись, і діти блукають містом, бачили ці вибухи і чують ракети», — поділився Чивенков.
Облога і руйнування
Хоча російські сухопутні війська ще далеко, щоб безпосередньо штурмувати міста, наступ на них міг би тривати місяцями, з жертвами і пораненими з обох сторін. Та Москва обрала іншу стратегію — безперервні бомбардування, спрямовані на те, щоб зробити міста нежитловими.
Щоденні авіаудари, ракети з кластерами боєприпасів, швидкі безпілотники — усе це перетворює звичні вулиці на покинуті зони, де повсюди лишаються уламки, а люди міцно тримаються за останні ниточки нормального життя.
Як виглядає побут у зоні ризику
- Основні вулиці накриті спеціальними сітками від дронів.
- Магазини і автозаправки оточені мішками з піском.
- У житлових кварталах тепер стоїть колючий дріт.
Хоча електрика, вода, медичні заклади, банки та мобільний зв’язок працюють, через збільшення точних ударів люди все більше проводять час у підземних сховищах.
Особисті історії: страх і втрати
Ольга Володимирівна, 61 рік, була змушена покинути Слов’янськ на початку вересня. Вона згадує:
«Вибухи лунали безупинно, сирени не вщухали, дрони постійно кружляли. Військові сказали нам евакуюватися, бо чоловік має інвалідність, і якщо щось станеться, ми просто не зможемо швидко виїхати».
Вона зауважила, що крізь страх і втому, усвідомила — життя там неможливе.
Дрони літають дуже швидко, а вона не в змозі бігти. «Якщо почнеться нова атака, я просто не втечу», — каже вона.
Жах бомб з керованим підривом
«Ці бомби особливо страшні — вони падають вночі, і є лише короткий свист перед вибухом», — розповіла Ольга. Потужність удару достатня, щоб зруйнувати шестиповерховий будинок.
Рятувальні операції під обстрілами
Сергій Чепига, 27 років, пожежник зі Слов’янська, описує, як команда нещодавно зазнала атаки під час евакуації поранених. Російські війська не лише стріляють по цивільних, а й свідомо атакують рятувальників.
Під час операції після вибуху вони отримали сигнал про нову бомбу, що наближається. Люди кинулися в підвал, доки знову не пролунав вибух. Після огляду території, що була всіяна уламками, знову почалися удари касетними снарядами.
«Ми ледве втекли живими, ніколи не бігав так швидко раніше», — згадує Сергій.
Навіть рятуючи життя, вони знаходять сили посміятись і підтримувати один одного:
- Бути вдячним за кожен новий день;
- Радіти можливості пити каву;
- Дихати вільним українським повітрям.
Підтримка читацької уваги
Ця історія — про людей, які виживають посеред жахів війни, які не мають вибору, окрім як боротися і сприймати реальність, якою б вона не була. Їхні голоси — це крик допомоги, заклик до розуміння і свідчення незламності духу під обстрілами.
