Дивна штука ця футбольна доля України на мундіалях. Найкращий результат — рівно один раз, і вже двадцять років тому. Все інше — то чужий прапор, то плейоф, які закінчувались однаково: за крок до мети.
Коли українці грали за СРСР
До 1991-го окремої України на карті футболу не було — тільки республіка в складі Союзу. Але сам футбол там точно був український. Київське “Динамо” роками годувало радянську збірну гравцями — а разом з ними тягнуло і свою філософію гри.
Мова про епоху Лобановського — тренера, який підходив до футболу майже як інженер: статистика, жорстка фізика, командна робота замість гри окремих зірок. Ці принципи з Києва переносились у збірну — і працювали.
На чемпіонатах світу за СРСР виходили Йожеф Сабо, Володимир Мунтян, Анатолій Пузач, Віталій Хмельницький — це 1970-й. Олег Блохін, Леонід Буряк, Володимир Безсонов, Анатолій Дем’яненко грали у 1982 і 1986-му. А Олексій Михайличенко, Геннадій Литовченко, Олег Кузнецов і Василь Рац представляли Союз у 1990-му.
Найяскравіше українці показали себе в Мексиці-86. Основу тодішньої збірної складали динамівці, тренував команду сам Лобановський — перше місце в групі, дев’ять голів у трьох матчах. У ворота Канади забив Блохін. Але в 1/8 фіналу все обірвалось — бельгійці вирвали перемогу 4:3 в овертаймі, у матчі, який пізніше не раз назвуть однією з найбільших несправедливостей мундіалю через суддівські рішення.
Формально це історія збірної СРСР. Але без українського сліду тут не обійтись.
Перший матч, перший гол, перше розчарування
29 квітня 1992 року в Ужгороді Україна вийшла на поле вперше — проти Угорщини. Програли 1:3. Але перший гол за нову збірну все ж забив Іван Гецко.
На відбір до ЧС-1994 команда навіть не встигла — на момент жеребкування Україна ще не мала членства в міжнародних футбольних структурах. Тож перша реальна спроба — це кваліфікація 1998 року.
Команда Йожефа Сабо фінішувала другою в групі, пропустивши тільки Німеччину, і вийшла в плейоф — на Хорватію. Результат болючий: 0:2 у Загребі, потім 1:1 удома. І особливо прикро, що та сама хорватська збірна за кілька місяців візьме бронзу того чемпіонату.
Через чотири роки все повторилось майже слово в слово. Команда Лобановського (тепер уже тренера збірної) пройшла групу без жодної поразки, але знову фінішувала другою — позаду Польщі. У плейоф знову Німеччина. Нічия 1:1 у Києві — і розгром 4:1 у Дортмунді.
Саме тоді на полі вже блищали Шевченко, Ребров, Шовковський, Гусін — покоління, яке за кілька років зробить те, що раніше не вдавалось.
2006-й – шість матчів, після яких усе стало інакше
Відбір на той мундіаль вийшов не схожим на жоден із попередніх. Команда Олега Блохіна потрапила в групу з Туреччиною, Данією, Грецією, Албанією, Грузією та Казахстаном — і програла лише один матч із дванадцяти.
Особливо запам’яталась серія з шести перемог поспіль із загальним рахунком 11:0. Виїзна перемога над Туреччиною 3:0 — двічі забив Шевченко, ще раз відзначився Гусєв.
У Німеччині старт вийшов болючим — 0:4 від Іспанії в першому ж матчі. Але команда не зламалась: наступна гра проти Саудівської Аравії закінчилась розгромом уже у зворотному напрямку, 4:0 — голи Русола, Реброва, Шевченка й Калиниченка.
Вирішальною стала перемога над Тунісом 1:0 (пенальті Шевченка) — і цього вистачило, щоб уперше вивести Україну в плей-оф мундіалю.
У 1/8 фіналу чекала Швейцарія. Основний і додатковий час — без жодного гола з обох сторін. Доля вирішувалась серією пенальті — і тут сталось те, чого раніше не бачив жоден чемпіонат світу: Шовковський не пропустив жодного удару, ставши першим воротарем в історії турніру з “сухою” серією пенальті. Свої удари реалізували Мілевський, Ребров та Гусєв.
Далі — чвертьфінал і Італія, майбутній чемпіон світу. Програли 0:3. На цьому дебютна історія на мундіалях завершилась: шість матчів, три перемоги, п’ять голів, місце серед восьми найкращих збірних планети. Результат, який досі ніхто не перевершив.
Двадцять років у пошуках повторення
Все, що сталось після 2006-го, — майже ритуал розчарувань з однаковою розв’язкою, тільки декорації різні.
Перед ЧС-2010 у плейоф чекала Греція. Нульова нічия в Афінах — і поразка 0:1 у Донецьку, єдиний гол забив грек Дімітріс Салпінгідіс.
Відбір на ЧС-2014 подарував найбільш емоційні гойдалки за всю історію українських плейоф. Спочатку розгром Франції в Києві 2:0 — голи Зозулі та Ярмоленка, ейфорія й надії на перший вихід за багато років. Потім матч-відповідь у Парижі — і повний обвал: французи забили тричі й не пропустили жодного разу.
У кваліфікації на ЧС-2018 команда під керівництвом уже Шевченка-тренера фінішувала третьою в групі, позаду Ісландії та Хорватії. Вирішальною стала домашня поразка від хорватів 0:2 в останньому турі.
Шлях до ЧС-2022 проходив уже з новим тренерським штабом і в надзвичайно складних умовах. Команда пройшла групу без жодної поразки, здолала Шотландію 3:1 у півфіналі плейоф. У фіналі, за крок до мундіалю, чекав Уельс — і все вирішив автогол Ярмоленка після подачі Гарета Бейла. Рахунок 0:1. Знову стадія “майже”.
Що з цього виходить
Погляньте на всю цю історію одним поглядом — і побачите цікаву закономірність. Україна завжди боролась на рівних із серйозними суперниками — Німеччиною, Хорватією, Францією, Уельсом. Це не команда, яка провалює відбори через слабкість. Це команда, якій регулярно не вистачає одного моменту — одного голу, однієї серії пенальті, одного вирішального туру.
Чвертьфінал 2006-го залишається унікальним не тільки тому, що це найвищий результат в історії збірної. А тому, що саме там усе нарешті склалось одночасно: сильний склад, вдалий жереб, і та колективна впевненість, яка дозволила пройти бар’єр, об який команда розбивалась стільки разів — і до, і після.
