74-річна Наталія Соколовська пережила окупацію, втратила близьких і власний дім, проте змогла подолати сотні кілометрів, щоб знову жити на території України.
До повномасштабного російського вторгнення жінка мешкала у Приморському — невеликому селі поблизу Волновахи, яке з 2014 року знаходиться під контролем російських бойовиків. Наталія, яка більшу частину життя прожила на Донеччині, подолала довгий шлях, щоб повернутися туди, де її серце.
Наталії Соколовській 74 роки. Вона народилася у Львові, коли її батько був військовим і отримав направлення до Маріуполя. Тоді їй було лише два роки. Уся подальша її доля пов’язана з Донеччиною — регіоном моря, степів і людей, яких війна розділила на «своїх» і «чужих». Впродовж життя Наталія працювала кладовщицею на пивзаводі, виховала двох дітей, дочекалася чотирьох онуків.
Протягом понад тридцяти років разом із чоловіком вона жила у Маріуполі. Через хворобу чоловіка подружжя переїхало до села Приморське, аби бути ближче до природи. Там вони придбали будинок, завели індичок та гусей. Наталія торгувала птицею на ринку, обробляла великий город і виноградник. Їхнє життя було спокійним і звичайним, наповненим турботами та радощами.
Однак мирне існування припинилося у 2014 році, коли село захопили озброєні бойовики.
«Я побачила багато трагічних моментів, — доходить до сліз жінка. — Як чоловіків забирали просто з вулиці, змушуючи воювати проти України. Як деякі раділи окупантам, а тепер залишилися без води та електрики».
Серед її знайомих і сусідів уже багато загинули. Чоловіки віддали життя на фронтах задовго до 2022 року. Багато родин одразу покинули свої домівки, які російські солдати близько одразу зайняли. Вони грабували все — від побутової техніки до радіаторів, ходили дворами з автоматами, випрошуючи їжу, але поки не наважувалися забирати силою.
Наталія вважає, що «Бог покарав усіх, хто підтримував Росію». Вона згадує знайому Аллу, брат якої був директором великого сільськогосподарського підприємства в Джанкої:
– Мав хороший будинок і землю.
– Однак «визволителі» все відібрали.
– Тепер він живе у гуртожитку.
– Двох синів Алли насильно мобілізували до армії.
«Ось так Бог і розсудив», — каже пані Наталія.
Сваха Наталії, мати її невістки, залишилася жити в Маріуполі. Під час обстрілу у її будинок потрапила ракета — вона пробила стіну і залишилася всередині. Жінка вийшла з під’їзду і була смертельно поранена осколками. Поховали її просто у дворі, у пісочниці, де колись гралися діти. Наталія, стискаючи руки, не приховує сліз — біль і досі гострий.
Син продав квартиру в Маріуполі і виїхав із сім’єю до Росії, проте з ним Наталія більше не підтримує зв’язок: «Переконувати змінити думку вже немає сил». Дочка Маша з чоловіком переїхали до Києва ще в 2014 році, на початку війни. Обоє працювали на заводі «Київ-Конті», який переїхав із Донецька до Канева. Маша проявила рішучість — вивезла новий автомобіль, перетнувши п’ять блокпостів.
Протягом восьми років Наталія жила майже у погребі, де були тільки ліжко, маленька електропіч і кілька речей. Біля погребу стояв фундамент на майбутній будинок, який планували збудувати разом. Проте замість будови там була розміщена гармата, з якої бойовики обстрілювали Маріуполь. «Українські військові жодного разу не відкривали вогонь по селу, — каже вона тихо, — бо знали, що там живемо ми».
Український паспорт жінка вісім років тримала закопаним під шлакоблоками, а російський отримати відмовлялася. «Казала, що віддала його на обмін. Хай думають, що хочуть», — пояснює вона.
Коли не залишилося нікого, окрім могил, Наталія вирішила їхати. Пам’ятник чоловікові, пошкоджений снарядом, розколовся навпіл — і вона зв’язала його дротом. Будинок залишила сусідові, який завжди допомагав. Разом із нею їхала інша сусідка, яка теж хотіла втекти від війни, але вже через місяць повернулася, оформляючи в Україні пенсію з розрахунком на отримання двох — української і російської. Наталія сумно розводить руками: «Отак і живуть — і нашим, і вашим».
Їхній шлях пролягав уночі автомобілем до Ростова. Вони їхали без речей, бо на блокпостах перевіряли кожну сумку. Вона взяла лише шість срібних ложок і маленький ніж — пам’ять і частинку дому. Далі їх помістили в товарний потяг, який перевозив тварин, із Ростова до Петербурга. «Але ми раділи навіть цьому, — усміхається Наталія. — Головне було — вирватися».
З Петербурга вони потрапили до Таллінна, де їх прийняли з гостинністю: нагодували і провели медичне обстеження. Потім був переїзд до Польщі і, нарешті, — повернення до рідної України.
Зараз Наталія мешкає в селі Колісники. Дочка придбала старенький будинок, зять зробив ремонт, облаштував зручності й поставив гарний паркан. Усе тихо, мирно, спокійно, однак серце жінки досі болить.
«Ні з ким не спілкуюся, — каже вона. — Навіть із тими, хто раніше був сусідами. Мені важко, не можу спати. Згадувати боляче. Хочу жити новим життям. Скільки мені лишилося? Навіть місце на кладовищі вже вибрала».
Її кішка спить на ліжку в теплій оселі, час від часу піднімаючи голову й уважно слухаючи розповідь господині. Три роки вона живе тут, серед добрих людей і тиші. Наталія Леонідівна не жалкує про втрату дому в Донецькій народній республіці, лише гірко сумує за родичами, які загинули не через війну, а через байдужість і зраду.
«Пробую говорити українською, — сором’язливо пояснює пані Наталія, — але не виходить. Спотворюю мову, наче знущаюся. Тому розмовляю російською… Ви вже вибачте».
У пам’ять про бабусю Ксенію Федорівну Забояркіну Наталія розповідає про родинні корені: бабуся була уродженкою Курської області, де колись усі розмовляли українською. Вона походила зі знатного дворянського роду, батьки володіли цукровими заводами. Радянська влада відібрала все, і щоб врятувати доньку від заслання, батько вирушив із нею і трактористом до Маріуполя. Там бабуся народила сімох дітей. Троє синів і дві дочки воювали проти нацистів, а двом молодшим пощастило вижити завдяки німецькому офіцеру, що давав їм роботу та хліб. Коли Маріуполь звільнили, російські військові майже розстріляли Ксенію, звинувативши в зраді.
Незважаючи на всі випробування, які випали на долю пані Наталії, вона залишається самотньою. Від держави, місцевої влади та громади вона не отримує ні моральної, ні матеріальної підтримки. Ніхто навіть не запитує, чи потрібна їй допомога. Вона залишається наодинці зі своїм болем, спогадами та вірним домашнім улюбленцем, котрий, здається, єдина істота, що розуміє її мовчазність.
— Головне, що я в Україні, — повторює вона, — у рідних стінах.
Історія Наталії — нагадування про те, що такі люди заслуговують на нашу увагу і підтримку. Вона потребує не матеріальних благ, а щирої людяності: простого співчуття, допомоги по господарству, можливості виговоритися. І саме в цих дрібницях проявляється справжнє милосердя.
Автор: Олена Кресан
Фото із сімейного архіву
Підписуйтеся на наш Telegram-канал і приєднуйтеся до YouTube-спільноти, щоб першими отримувати найсвіжіші новини з Ніжинщини.
