Україна більше не хоче залишатися країною, яку на політичній карті Європи бачать просто як простір між Росією та Заходом. Валерій Залужний переконаний, що ця роль поступово відходить у минуле.
Посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач ЗСУ у своїй статті до 35-ї річниці Незалежності говорить про зміни, які війна принесла не лише українській армії. За останні роки змінилася сама вага України в Європі.
І тут мова вже не про красиві дипломатичні формулювання. Україна кілька років стримує одну з найбільших армій світу, швидко перебудовує оборонну промисловість і накопичує бойовий досвід, якого просто немає у більшості європейських держав.
Окремо Залужний торкається теми переговорів. І нагадує, що Україна вже знає, наскільки небезпечно покладатися лише на підписані документи.
Україна більше не хоче бути «буфером»
Протягом десятиліть Україна фактично жила між двома світами.
З одного боку була Росія, яка не приховувала бажання зберегти Україну у своїй сфері впливу. З іншого були Європейський Союз і НАТО, до яких Київ поступово наближався, але довгий час залишався поза повноцінною системою колективної безпеки.
Саме так і виникла та сама «сіра зона».
Ніби незалежна держава, але без достатніх гарантій на випадок великої війни.
Після 2014 року стало зрозуміло, наскільки дорого може коштувати таке становище. Росія окупувала Крим, почалися бойові дії на Донбасі, а 24 лютого 2022 року російські війська пішли у повномасштабний наступ.
Після цього повернутися до старої моделі вже складно.
Залужний говорить про Україну як про державу, яка сама стає частиною нової системи європейської безпеки.
І це вже не звучить як далека перспектива.
Українські військові щодня працюють із технологіями, які ще кілька років тому здавалися чимось із військових презентацій майбутнього. Дрони, роботизовані платформи, цифрові системи управління, супутникові дані та алгоритми стали звичайною частиною війни.
Цей досвід має цінність далеко за межами України.
Переговори вже були. І цього виявилося недостатньо
Слово «переговори» сьогодні звучить постійно. Але для України воно має зовсім інший зміст, ніж десять чи двадцять років тому.
Бо переговори з Росією вже були.
Після початку війни у 2014 році відбувалися міжнародні зустрічі, домовлялися про припинення вогню, підписували Мінські угоди. На папері все мало привести до поступового врегулювання конфлікту.
На практиці сталося інакше.
Війна не закінчилася, а у лютому 2022 року Росія перейшла до повномасштабного вторгнення.
Саме тому Залужний говорить про дипломатію без ілюзій.
Домовлятися можна. Але сам підпис під документом не зупиняє танки, ракети чи дрони.
Якщо за домовленістю не стоять реальні військові можливості, вона може виявитися лише паузою.
Україна вже мала гарантії на папері
Ще один важливий приклад, який неможливо оминути, стосується Будапештського меморандуму.
У 1994 році Україна погодилася відмовитися від ядерної зброї, яка залишилася на її території після розпаду СРСР.
Натомість держава отримала запевнення щодо незалежності, суверенітету та територіальної цілісності.
Минуло двадцять років.
У 2014 році Росія окупувала Крим.
Ще через вісім років почалося повномасштабне вторгнення.
Саме тому сьогодні розмова про можливі переговори вже не може зводитися до питання, хто, де і коли підпише черговий документ.
Для України значно важливіше інше.
Що буде наступного дня після підписання.
Хто і як гарантуватиме виконання домовленостей.
І головне, чи матиме сама Україна достатньо сил, щоб у разі нового нападу не чекати, поки хтось вирішить прийти на допомогу.
Сильна армія для Залужного залишається основою
У текстах і публічних виступах Залужного постійно повторюється одна думка.
Безпека держави починається з її власних можливостей.
Не з красивих заяв партнерів і не з фотографій після міжнародних самітів.
Потрібні люди, зброя, технології, виробництво та економіка, яка все це витримає.
До такої системи входять
- сильні та технологічні Збройні сили
- власне виробництво зброї й боєприпасів
- розвиток дронів та роботизованих систем
- підготовка військових і технічних спеціалістів
- економіка, здатна довго підтримувати оборону
Для переговорів це теж має пряме значення.
За столом домовленостей набагато важче ігнорувати державу, яка здатна захищати себе сама.
І навпаки, слабкість на фронті дуже швидко перетворюється на слабкість у дипломатії.
Українська армія змінилася просто на очах
Ще кілька років тому слово «дрон» у військовому контексті часто асоціювалося переважно з розвідкою.
Тепер ситуація зовсім інша.
Безпілотники шукають цілі, коригують артилерію, атакують техніку, працюють у тилу противника і долають величезні відстані.
Деякі системи оновлюються буквально за кілька місяців.
Те, що добре працювало на фронті вчора, завтра вже може бути недостатньо ефективним через нові засоби радіоелектронної боротьби або зміну тактики.
Тому ця війна стала ще й технологічною гонкою.
Схожа історія відбувається з наземними роботизованими комплексами.
Вони перевозять вантажі, підвозять боєприпаси, допомагають евакуювати поранених і виконують завдання там, де ризик для людини надто високий.
А ще є цифрові системи.
Бо на сучасному полі бою мало просто побачити ціль. Треба максимально швидко передати координати, проаналізувати інформацію і ухвалити рішення.
Іноді різниця між кількома хвилинами може бути критичною.
Україна набуває такого досвіду не на навчаннях, а в реальній війні.
Саме це суттєво змінює її роль у відносинах із партнерами.
Україна вже не тільки отримує допомогу
На початку великої війни багато розмов було про те, яку зброю Україні можуть передати партнери.
Артилерію, системи ППО, бронетехніку, ракети.
Це залишається важливим і зараз.
Але поступово з’явилася й інша сторона цих відносин.
Україна сама стала джерелом унікального бойового досвіду.
Європейські країни можуть мати сучасну техніку, великі оборонні бюджети та сильні військові школи. Але досвід масштабної війни із застосуванням тисяч безпілотників, постійної роботи РЕБ і швидкої зміни технологій сьогодні найбільше має саме Україна.
Це вже інша модель відносин.
Не просто «Захід допомагає Україні».
Україна теж має те, що становить цінність для Заходу.
Чому стара «сіра зона» стала небезпечною
Фраза Залужного про «буфер» добре описує проблему, яка накопичувалася роками.
Україна була незалежною державою, але довгий час залишалася поза НАТО.
Водночас Росія дедалі агресивніше намагалася повернути її до власної орбіти.
У певний момент простору для балансування просто не залишилося.
Після 2022 року це стало особливо очевидно.
Україна отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу, значно поглибила співпрацю з НАТО та уклала низку двосторонніх безпекових домовленостей із партнерами.
Одночасно всередині країни дуже швидко росте оборонний сектор.
І це важливий момент.
Інтеграція на Захід відбувається не тільки через дипломатичні рішення. Паралельно Україна намагається створити власну силу, без якої будь-які зовнішні гарантії залишаються вразливими.
Переговори можуть зупинити бойові дії, але не прибрати загрозу
Навіть якщо майбутні переговори приведуть до припинення активних бойових дій, проблема безпеки України автоматично не зникне.
Росія залишиться поруч.
Так само залишаться російська армія, оборонна промисловість і можливість відновлювати військовий потенціал.
Тому для України питання «що буде після війни» не менш важливе за питання «як зупинити війну».
Залужний фактично говорить про необхідність готуватися не лише до мирного періоду, а й до того, щоб новий напад став для Росії максимально дорогим або взагалі неможливим.
Для цього недостатньо просто зберегти армію.
Потрібно продовжувати виробляти зброю, вкладатися в технології, навчати людей і розвивати оборонну промисловість.
Саме тому переговори у цій логіці не є фінальною крапкою.
Вони можуть завершити один етап війни, але не скасовують необхідності готувати країну до життя поруч із державою, яка вже неодноразово застосовувала проти неї військову силу.
Залужний говорить про Україну вже не як про прохача
У цьому й полягає одна з головних змін.
Ще десять років тому розмова про українську безпеку часто будувалася навколо запитання, хто готовий захистити Україну.
Тепер дедалі частіше звучить інше.
Яку частину європейської безпеки сама Україна здатна забезпечувати.
Ця різниця величезна.
Країна, яка роками воює, створює нову зброю, перебудовує армію і щодня тестує сучасні технології на реальному полі бою, вже не дуже вписується у роль «буфера».
Саме про це й говорить Залужний.
Майбутні переговори можуть бути важливою частиною завершення війни. Але після досвіду Будапешта, Мінська, 2014-го та 2022-го Україна навряд чи може дозволити собі знову будувати безпеку лише на обіцянках.
Нова модель значно прагматичніша.
Партнерства залишаються важливими. Міжнародні домовленості теж. Але поруч із ними мають стояти власна армія, власне виробництво і здатність дати відповідь на нову загрозу.
Саме так Україна поступово виходить із ролі території «між Сходом і Заходом» і стає державою, без якої дедалі складніше говорити про безпеку всієї Європи.
