У лондонському музеї Tate Modern відбулася прем’єра кіноновели «Вона», яка присвячена жінкам, що мужньо захищають Україну у війні. Ця кіноновела є частиною масштабного проєкту під назвою «Варта», до якого входять чотири фільми. Після завершення показу у залі панувала тривала тиша — ця подія стала справжнім емоційним потрясінням.
Захід привернув увагу численних представників міжнародної преси. Спостерігалося, як відомі журналісти, впливові, проте втомлені від постійних новин про війну, тихо витирали сльози. Вони були впевнені, що в темряві кінотеатру ніхто цього не помітить, але їх щирі емоції стали очевидними і викликали радість. Кіноновели режисера Євгена Матвієнка та продюсерки Мар’яни Шафро змогли повернути глядачів до справжньої реальності.
Під час перегляду постійно виникали асоціації з творчістю великого Олександра Довженка, зокрема з його фільмом «Земля», де відчуваються схожі масштаби й художня майстерність. Естетика кожного кадру та глибока мудрість військових персонажів, які в «Варті» промовляють на біблійному рівні, залишаються в пам’яті надовго. Головні герої проєкту мріють про найпростіше — знову обійняти рідних, жити у мирі, відчувати щастя в повсякденних моментах. Водночас вони без сумнівів віддають усе заради країни, стоять на своєму до кінця, адже чітко усвідомлюють, за що борються.
На екрані постають молоді та мужні обличчя українських захисників. Зокрема, зображено пілота, який небагатослівний, але кожен його візит у небо супроводжується фотографією сина, що лежить на колінах — таким чином він відчуває присутність дитини, що воювала поряд із ним. Хоча це тривало лише 11 днів, саме ці дні стали найціннішими для батька і сина.
Режисер проєкту Євген Матвієнко охарактеризував свій фільм так:
– «Це проєкт усього мого життя. Під час зйомок я шукаю любов навіть у війні. Ця любов допомагає дійти до кожного серця в залі. Без трагедії ми відпускаємо глядача з глибокою вдячністю військовим, а це посилює неймовірний саунддизайн».
У стрічках демонструються образи пілотів і танкістів, які вважають справжніми героями піхоту — тих, хто завжди на передовій. Вони бачать себе як опору і підтримку для піхотинців. Герої спокійні й сконцентровані. Глядачі можуть думати: «Як їм вдається залишатися такими впевненими та розслабленими?» Поява «Варти» особливо цінна, адже цей фільм побачать і ті, хто народиться в майбутньому, — і тоді зрозуміють всю глибину подій.
Продюсерка проєкту Мар’яна Шафро поділилася спогадами: ще раніше вона запросила мене додому на ранкову зустріч із подругами, де ми дивилися одну з новел — «Херувимів». Тоді стало зрозуміло, що досі так щиро і пронизливо про війну не розповідали. У Tate відчуття стали ще сильнішими. Частина військових героїв кіно приїхала до Лондона, вони зайняли місця в перших рядах: такі знайомі обличчя, а деякі з них починали воювати 16-річними.
У своїх враженнях Мар’яна зазначила:
– «Після цього показу мене не покидає відчуття, що ми робимо справді важливу справу. Для цивільних, які відчувають тісний зв’язок із військовими, і для самих захисників, про яких ми зберігаємо пам’ять та віддаємо належну шану. Любов до справи та внесок у спільну боротьбу — це дві складові, які дозволяють мені бути щасливою в професії. І я дуже рада, що разом із Євгеном ми знайшли форму, в якій через кіно змогли створити справді потрібний країні проєкт».
Особлива увага приділяється сюжетним лініям парамедиків — молодих дівчат, які в своїх двадцять років уже бачили й пережили події, що випадають далеко не кожному. Вони стояли поруч із воїнами до останнього подиху, пам’ятають кожного врятованого і кожного, кого, на жаль, не вдалося вберегти.
Медикині 3-го армійського корпусу з позивними «Софія», «Мівіна» та «Ребека» також відвідали прем’єру в Лондоні. Їх імена вже відомі завдяки численним новинам. Наступного дня після показу, коли вони їхали лондонським таксі до музею, довелося зупинити поїздку через те, що медикині надавали допомогу хлопцю, якого збила машина.
Після завершення прем’єри військові звернулися до публіки з короткими промовами. «Мівіна» взяла слово і зворушливо згадала подругу Валю Валькірію — героїню фільму, вбиту медикиню, яка встигла взяти участь у проєкті до своєї загибелі:
– «Валя, хіба ти могла уявити, що ми опинимося в Tate Modern?»
Коли війна нарешті завершується, їхня найщиріша мрія — прийти до друзів на цвинтар і промовити: «Це все не було марно, ми здобули перемогу».
Авторка: Ольга Фреймут, журналістка, спеціально для УП.Життя.
Публікації в рубриці «Погляд» не є офіційною редакційною позицією і відображають виключно думку автора.
