Віктору Ожогіну 67 років, проте вогонь молодості та енергії не згасає. Його життя сповнене глибоких сенсів: любові до сім’ї, людей, обраної професії, футболу, а також — до України. Уперше Ожогін пішов добровольцем на фронт у 2014 році, боронивши позиції між Маріуполем і Новоазовськом. У лютому 2022-го знову почув сурми війни і швидко зібрав військовий рюкзак, незважаючи на право залишитися вдома. «Справжні чоловіки повинні захищати свій рід і країну. Бо хто, як не ми?» — щиро та просто говорить Віктор Іванович.
Зараз він перебуває вдома. Після двох серйозних поранень, які він отримав, благав вищі сили залишити йому ногу, аби мати змогу повернутися на футбольне поле. Пройшовши через пекло боїв у Бахмуті, Куп’янську, Кремінній та інших гарячих точках, ми спілкуємося з майором Ожогіним про часи, коли найбільшею проблемою був похмілля перед матчем «Дніпро — Хартс». Однак оминути тему війни не вдається.
—
### Доля фронтовика та футболіста
Під Бахмутом Віктор Ожогін бачив поле, всипане тілами загиблих, які вороги не забирали. Він розповідає про біль і героїзм фронтового буденного життя, де союзники ворогу — сила духу, вірність побратимам і бажання не зламатися.
– У 2022 році майор отримав перше поранення в праву ногу від осколка вагою 89 грамів. Його єдина мрія була зберегти кінцівку, щоб грати у футбол, і ця мрія збулася.
– У 2023 році під час боїв у Кремінній він отримав друге поранення в ту ж ногу, однак щодня повертається на тренування.
Він регулярно грає з ветеранами «Дніпра», серед яких легендарний Василь Лябик (76 років, але все ще активний гравець), Володимир Горілий (йому скоро 60), Олександр Рикун — молодший від нього на 20 років, але з ним теж часто виходить на поле.
### Секрет молодості
Віктор Іванович пояснює свою життєву енергію:
– Змалку займався різними видами спорту: футболом, волейболом, баскетболом, гандболом, зимою — хокеєм.
– Його заохочували самостійно освоювати ковзани та тренуватися на льоду.
– Любов до спорту пройшла крізь все його життя — одне з головних джерел радості й бадьорості.
– Професійно ж він більше відомий як журналіст і спортивний коментатор, ніж спортсмен.
– Він свідомо залучав фахівців для коментарів там, де не мав достатньо знань, що є свідченням професійності і скромності.
—
### Династія воїнів
Ожогіни — родина, яка пройшла через три великі війни:
– Дід, донський козак, брав участь у Першій світовій, був тяжко поранений, потрапив у полон у Туреччині, де завдяки знанню мови врятував побратимів.
– Мати втратила свого батька в 1942 році.
– Батько наміс мережу подій Другої світової, воював на Курській дузі, визволяв південні регіони України, двічі поранений.
Віктор з малих років дізнавався про військові подвиги предків і навчався мудрості від діда, що прожив 96 років і з гумором ставився до життя.
Ожогін вважає, що воїнський дух — це дар, а не судження долі чи карма. Своїми словами він наголошує: «Справжні чоловіки повинні захищати свій рід і країну. Бо хто, як не ми?»
—
### Спогади про часи війни батька
– Батько неохоче ділився спогадами про фронт.
– Зустрічі ветеранів Другої світової у Луганську проходили спокійно, без пафосу та зайвих показух.
– Батько був відданим комуністом, однак навіть він пропонував синові вступати у партію, що останній відкладав.
Сьогодні Ожогін підкреслює: перемога у Другій світовій — заслуга всіх народів Радянського Союзу, а не лише Росії, яка намагається переписати історію.
—
### Військова служба і ставлення до дідівщини
– Строкову службу Віктор проходив на Чорноморському флоті, де зіткнувся зі страшною дідовщиною.
– В ролі командира відділення торпедистів виступив проти насильства і несправедливості, закликаючи залишатися людьми.
– Під його керівництвом хлопці з різних національностей (казахи, молдавани, грузини, вірмени) гуртувалися як одна команда, попри конфлікти.
—
### Відчуття українства
– Вперше себе українцем Віктор Ожогін відчув у 1991 році після ухвалення Незалежності Україні.
– У 1992-му прийняв присягу в українській армії.
– Він народився у Воронезькій області, де колись жили його предки.
– Згадує про сталінські заборони вивчення мов національних меншин, що призвело до асиміляції.
– З болем говорить про сучасний стан українців у прикордонних регіонах Росії та наголошує на необхідності свідомого ставлення до культури і мови.
—
### Студентські роки в Києві і знайомство з дисидентами
– Навчання на факультеті журналістики у Києві на початку 1980-х було часом пошуку ідей.
– Про Стуса, Лук’яненка, Чорновола знали, але не всі про них говорили відкрито через небезпеку.
– Ліна Костенко була шанованою поетесою, її твори поширювалися переважно самвидавом.
– Незважаючи на обмеження, студентство намагалося зберегти національну свідомість.
—
### Початок коментаторської кар’єри
– Перший прямий ефір Ожогіна відбувся у листопаді 1984 року — матч «Дніпро — Кайрат» (4:3).
– За цю ігрову подію він отримав позитивні відгуки і пізніше коментував ігри понад 20 років.
– Свій перший репортаж на всю країну зробив у 1988 році — матч «Дніпро — Локомотив Москва».
– Загальна кількість коментованих матчів «Дніпра» — понад 400.
– Окрім «Дніпра», багато матчів провів для «Кривбаса».
—
### Вчителі і колеги
– Віктор Іванович не мав конкретного кумира, але захоплювався Миколою Озеровим, Яном Спарре, Майоровим, Маслаченком, Саркісянцем.
– З Коте Махарадзе працювати не довелося, але його вважав видатним коментатором.
– У 1988 році навчався на коментаторських курсах у Москві разом із Сергієм Лифарем, Борисом Ланевським, Тенгізом Сулханішвілі.
– Багато спілкувався з колегами – Валентином Щербачовим, Сергієм Савелієм, Сергієм Дерепою, Віктором Нестеренком і Олексієм Семененком, який був його двоюрідним братом і кумом.
—
### Найяскравіші спогади з кар’єри
– Особливо пам’ятає міжнародні матчі, наприклад Кубок УЄФА 1993 року, коли «Дніпро» переміг «Адміру Ваккер» у Відні (3:2).
– Незабутнім залишився матч «Дніпро — Хартс» у 1990 році, після вечірки з шотландськими вболівальниками.
– Попри веселощі, забезпечив високий рівень коментування.
– Завжди аналізує власні помилки, старається уникати русизмів у мовленні.
– Курйозні ситуації траплялися, наприклад, друзі, які намагалися випити у коментаторській кабіні, швидко припинили такі спроби через жартівливу, але чітку реакцію Ожогіна.
—
Ця розповідь Віктора Ожогіна — відверта і прониклива історія людини, для якої спорт і служба Батьківщині стали невід’ємною частиною життя. Через втрати, поранення, радісні миті і героїзм він зберіг віру у себе, у силу дружби і перемогу України.
