Україна вперше з часу здобуття незалежності опинилася в унікальній ситуації, коли пам’ять про минуле отримала можливість для «дорослої розмови» замість того, щоб бути ареною політичних суперечок. Дар’я Свиридова, партнерка Адвокатського об’єднання AZONES, та Максим Єлігулашвілі, експерт Аналітичної групи Tolk, у спільній статті для видання «Дзеркало тижня» пропонують створення авторитетної інституції, яка координуватиме політику пам’яті. Вона має виконувати терапевтичну, об’єднавчу функції і сприяти встановленню справедливості.
У своїй публікації автори наводять приклад воєнного злочину в селі Ягідне на Чернігівщині, що тривалий час перебувало під тимчасовою російською окупацією. Майже всі 368 місцевих жителів жили тоді у підвалі школи, перетвореній окупаційними військами на штаб, при цьому люди стали живим щитом для загарбників. Серед утримуваних під землею було 69 дітей, найменшому з яких був лише трохи більш як місяць. Десять осіб похилого віку, яких помістили у цей підвал, померли і так і не дочекалися звільнення.
Постраждалі стали пріоритетом національного відновлення, а суди винесли вироки винним російським військовим, причетним до створення цих катівень. Проте, як підкреслюють автори, спілкуючись із вижилими мешканцями, стає зрозуміло, що жодні юридичні рішення не дають їм відчуття спокою або справедливості. Заподіяні їм страждання вимагають комплексного підходу, застосування різноманітних механізмів, які б могли забезпечити бодай часткове відчуття відновленої справедливості. Серед головних вимог – пам’ять про ці злочини має бути невід’ємною складовою суспільної свідомості. І саме цей запит формує сучасну політику пам’яті.
Дар’я Свиридова і Максим Єлігулашвілі акцентують, що повномасштабна війна поставила перед українським суспільством гостре питання справедливості – не відкладеної на «після перемоги», а відчутної і дієвої вже сьогодні. Вони наголошують на суттєвому суспільному запиті:
- 75 % українців вважають, що судові процеси щодо воєнних злочинців потрібно розпочинати негайно.
Однак через відсутність доступу до захоплених територій та самих злочинців система правосуддя має об’єктивні обмеження.
Дані соціологічних досліджень підтверджують, що населення готове до комплексних рішень: майже 90 % українців підтримують поєднання судових процесів із такими інструментами, як комісії з люстрації, встановлення правди про події війни та компенсація збитків постраждалим.
Автори статті підкреслюють:
«Це очевидний сигнал про наше прагнення комплексної політики, яка не лише покарає винних, але й запустить процеси загоєння ран, створить систему захисту від повторної агресії та гібридних атак на демократію. Ключову роль у цьому здатна відіграти оновлена політика пам’яті», – відзначають Дар’я Свиридова та Максим Єлігулашвілі.
Протягом 30 років Україна накопичила свій, хоч і фрагментований, досвід у цій сфері. Зараз завдання полягає у тому, щоб зібрати «пазл» різних практик і політик воєдино та посилити їх світовими уроками, які відповідають сучасним викликам. Автори переконані: настав час переосмислити власний досвід та діяти.
Паралельно важливо й надалі вивчати такі теми, як перехідне правосуддя та його роль у забезпеченні сталого миру, що пояснюється провідними науковцями.
Автори також вказують:
«Можливо, вперше за історію незалежності Україна зіткнулася з можливістю говорити про минуле на зрілому рівні, без політичних та історичних протистоянь. Активне пам’ятання, пам’ять через дії — інструмент, що відповідає життєво важливим потребам суспільства під час війни. Вірна робота з цим допоможе запобігати повторенню минулих помилок, таких як розділення і втрачання єдності», – вважають автори.
Вони виокремлюють чотири ключові функції політики пам’яті в умовах війни:
-
Терапевтична. Свідчення історій, фіксація імен та долей потерпілих допомагає переживати біль і засвідчує, що жертви не були марними. Вшанування пам’яті сприяє процесу проживання горя і опрацювання травм.
-
Об’єднавча. Усвідомлення, що «я не один», зміцнює спільність та дозволяє формувати загальну розповідь про події, визначаючи цінності й орієнтири «свій – чужий», посилюючи національну стійкість.
-
Встановлення справедливості. Оприлюднення і документування злочинів перетворює приватні історії на кримінальні справи, які розглядаються судом. Цей процес дає право на правду, фіксує факти та імена потерпілих і злочинців, задовольняючи суспільне прагнення до справедливості навіть за відсутності негайних судових рішень.
- Безпека і превенція. Збір інформації про осіб, які співпрацювали чи зраджували в умовах війни, дозволяє запобігти їх доступу до впливу у майбутньому. Аналіз досвіду опору і вразливостей слугує захистом демократичних інституцій і не дає можливості дестабілізувати країну зсередини.
Додатково, пам’ять реалізується через наповнення шкільних підручників чи створення документальних фільмів. Водночас завдання політики пам’яті вимагають ширшого інструментарію, адже пам’ять залишається поле бою у зовнішньому інформаційному просторі.
Свиридова та Єлігулашвілі наголошують, що переосмислення політики пам’яті має базуватися на принципі, де справедливість крокує поруч із відповідальністю, яка має два аспекти:
-
Позитивна відповідальність: не лише вшанування героїв, а й інституалізація успішних практик переживання, опору та пам’ятання. Держава відповідальна за збереження і масштабування цього досвіду. Зокрема, люстрація розглядається не як покарання, а як превентивний захід проти повторення помилок.
- Негативна відповідальність: невідворотність притягнення до відповідальності за заперечення чи спотворення правди про злочини, війни та її наслідки.
Для втілення цієї концепції Україні необхідна сильна, незалежна та авторитетна інституція, яка б стала центром координації та розроблення рішень із довірою в суспільстві.
Автори визнають, що досягти повної згоди у суспільстві щодо пам’яті — нелегка задача, однак важливо, щоб ухвалені рішення були етично бездоганними і не ставали приводом для дискредитації. Вони ставлять під питання роль Українського інституту національної пам’яті, який наразі працює над питаннями минулого, натомість має стати документатором, архіваріусом, політичним лобістом і модератором суспільного діалогу в умовах затяжної війни. Автори переконані, що Україні потрібен саме такий координаційний центр.
Ключовими факторами ефективності такої інституції мають стати:
- Доступ до найвищого керівництва держави;
- Широка суспільна довіра, базована на міжсекторальній співпраці між владою, громадськістю, потерпілими й експертами;
- Стабільне фінансування;
- Ефективна координація з основними державними органами.
Серед основних завдань цієї інституції мають бути:
-
Створення публічної платформи для діалогу. Колегіальний орган із представників держави, громадянського суспільства і фахівців покликаний виробляти зважені позиції з чутливих питань, запобігати радикалізації та відповідати на запити громадськості в сфері пам’яті і справедливості.
-
Формування основи для механізмів люстрації. Центр збору і верифікації даних про співпрацю українців з РФ, визначення меж компрометувальної діяльності, а також сприяння прозорим і законним процедурам люстрації після війни для захисту демократичних інституцій від російського впливу.
-
Підтримка ініціатив у сфері меморіалізації. Держава має фінансувати й масштабувати успішні проєкти в мистецтві, освіті та комеморації, сприяючи збереженню пам’яті про трагедії, вшануванню героїв і формуванню національної ідентичності.
- Координація роботи національного архіву (або його створення). Це дозволить збирати свідчення злочинів, подій окупації та інших наслідків війни, забезпечити доступ суспільству до верифікованої інформації і зберегти її для майбутніх поколінь.
Щодо останнього пункту, автори підкреслюють:
«Необхідно забезпечити ефективне функціонування єдиного національного архіву даних про російську агресію. Хоча уже понад десять років матеріали війни документуються, вони досі фрагментовані. До масштабного вторгнення державні та неурядові організації спільно намагалися створити єдиний інформаційний простір у вигляді Віртуального музею російської агресії. Обговорення цього питання тривають давно і професійно. Настав час державі визначитися і підтримати створення такого архіву або покласти ці функції на існуючу інституцію, наприклад, Укрдержархів», – зазначають вони.
Також ця робота є безпосереднім внеском у європейську інтеграцію України: країна вже здійснює важливі кроки, щоб історичні документи стали доступними на Архівному порталі Європи, а також діджиталізує дипломатичну спадщину.
Автори вважають, що створення комплексного архіву сучасної війни стане потужним інструментом публічної дипломатії України.
«Це не буде просто сховищем, а постійним нагадуванням Європі про ціну свободи і реальність російської агресії, що повинно унеможливити спроби викривити чи забути нашу правду», – підкреслюють правозахисники.
Вони сходяться на думці, що створення спроможної інституції, об’єднуючої зусилля у сфері права на правду і вшанування пам’яті жертв війни, є нагальною потребою для України. З огляду на високий суспільний запит на справедливість, такий крок стане важливим елементом національної стійкості у процесі подолання наслідків російської агресії.
Напередодні ZMINA оприлюднила результати соціологічного дослідження «Правосуддя в контексті російської збройної агресії», проведеного Соціологічною групою «Рейтинг». Опитування підтвердило, що українці вважають вшанування пам’яті війни комплексним процесом, що має охоплювати різні формати – від створення музеїв і меморіалів до програм підтримки родин загиблих. Експерти акцентують на важливості залучення громадськості та наявності якісного експертного супроводу цього процесу.
На ілюстрації: жителі села Ягідне перебувають у підвалі місцевої школи під час окупації.
