Протягом десятиліть диктаторського правління родини Асадів найжахливішим місцем у Сирії залишалася в’язниця Сейднаїя. Вона розташована на безплідній височині в передмісті Дамаска й була осередком масштабної системи режиму, що ґрунтувалася на тортурах і свавільних арештах для розгрому будь-якої опозиції.
Наприкінці майже 14-річної громадянської війни, яка завершилася у грудні падінням президента Башара Асада, ця в’язниця стала жахливим символом диктатурної жорстокості. Служба безпеки режиму за ці роки затримала сотні тисяч активістів, журналістів, студентів і дисидентів зі всієї Сирії, багато з яких зникли безвісти.
Більшість ув’язнених не очікували вийти живими — вони спостерігали, як їхні товариші згасали на очах, втрачали волю до життя, а десятки тисяч за даними правозахисних організацій були страчені.
У в’язниці зустріли свій шлях такі, як:
– Ієхаб Мумма з Дамаска, затриманий у 2018 році після приєднання до революції проти уряду Асада,
– Фарес Аль-Дік, який став одним із повстанців і був заарештований у липні 2019 року на контрольно-пропускному пункті в центральній Сирії,
– Мохаммед Аль-Абдулла з Хомса, заарештований у березні 2020 року через кілька місяців після того, як схопили його братів Акрам і Халеда.
Також у 2020 році ув’язнили Мунзера Аль-Отмана із Хомса, який відмовився від обов’язкової військової служби.
Газета New York Times неодноразово відвідувала Сейднайю, зокрема у день після падіння режиму, провівши інтерв’ю з 16 колишніми ув’язненими та двома екс-працівниками в’язниці. Вони створили деталізовану 3D-модель комплексу, спираючись на понад 130 відеозаписів, зроблених журналістами безпосередньо на місці. Крім того, провели розмови з родичами ув’язнених і правозахисною організацією, що спеціалізується на захисті прав полонених, щоб підтвердити факти їхнього ув’язнення.
За розповідями колишніх в’язнів, вони зазнавали катувань, побоїв, голоду, нестачі води й ліків. Деякі бачили, як медичні працівники, відповідальні за їхнє лікування, били ув’язнених, залишаючи їх непритомними та часто приводячи до смерті.
Хоча окремі свідчення не могли бути незалежно перевірені, вони суттєво співпадали і збігалися з доповідями правозахисних організацій про в’язницю Сейднаїя. Репортажі розкрили жахливі деталі про систематичні тортури та гуманітарні порушення, які здійснював режим Асада для залякування всіх, хто наважувався виступити проти.
В’язниця була настільки страхітливою, що пересічні сирійці боялися навіть вимовити її назву. Після повалення Башара Асада революціонерами в’язницю відкрили для громадськості вперше.
Комплекс було збудовано у 1987 році, головна будівля має форму літери Y і п’ять поверхів над землею.
За час громадянської війни в Сейднаїї загинуло понад 30 тисяч ув’язнених, значна частина з них була повішена у масових стратах, за даними правозахисників. Amnesty International назвала цю в’язницю «м’ясорубкою для людей». Реальна кількість жертв залишається невідомою.
Колишні в’язні свідчили, що охоронці систематично збирали десятки в’язнів кожні кілька тижнів для страти.
Фарес Аль-Дік, колишній повстанець, згадує: «Щодня ми питали себе: “Чи прийшла наша черга? Що з нами зроблять сьогодні?”»
#### Від камери до камери
Колишні ув’язнені розповідали, що їх доставляли до комплексу тісними вантажівками, сліпо запакованих та з скутими руками. При відчиненні задніх дверей охоронці командували присідати, з опущеними головами били кийками в обличчя, а потім реєстрували їхні дані, кусаючи й катуючи. В’язнів змушували роздягтися і поміщали у металеві клітки, які простягалися уздовж стін.
У 2011 році, коли мирні протести перетворилися на громадянську війну, 32-річний музикант із Дера — Мохаммед Аль-Бурайді — приєднався до опозиції, захищаючи своє місто від урядових військ. Після кривавої кампанії придушення він склав зброю та виконав наказ про призов до армії в 2022 році. Незабаром його затримали за звинуваченням у підтримці опору, які він відкидав.
До прибуття в Сейднайю Мохаммед провів місяці в інших сирійських в’язницях, піддаючись тортурним діям у негідних умовах.
Водночас його товариш Мунзер провів у підземній камері вісім днів 2020 року, за свідченнями, із високою температурою та нестачею повітря. Він описує:
– суворе тепло під землею, спекотне і задушливе,
– відчай, що змушував молити про переведення хоча б у загальні камери,
– паніку, коли один із товаришів знепритомнів, і жорстоке побиття в’язня охоронцями навіть у несвідомому стані.
Мунзер намагався врятувати свого товариша, збираючи його сечу для пиття; хоч він і прийшов до тями, через два місяці помер.
#### Постійна загроза смерті
Після тижня у підземних камерах в’язнів переводили до багатолюдних камер у верхніх поверхах будівлі. Ієхаб Мумма, який провів там шість років, переносив спалахи холери і туберкульозу. За його словами, день розпочинався о шостій ранку з грюкотіння залізних ґрат і обходів охоронців. В’язням наказували ставати навколішки обличчям від дверей і доповідати про померлих.
У їхній мові існували заборонені слова:
– не можна було казати «шахід» (мученик) або «мит» (мертвий),
– замість цього примушували використовувати «джіфа» (труп),
– за порушення правил загрожувала розправа.
Одним із найстрашніших постатей банди охоронців був лікар на прізвисько «М’ясник», який супроводжував патрулі. Він застосовував побої навіть до тих, хто звертався по допомогу, і погрожував убити будь-кого, хто посміє дивитися йому в обличчя.
Їжа була мізерною та непристойною: декілька ложок молока на 20 осіб, шматок хліба, іноді сир чи кілька яєць. Охоронці знущалися, розтоптували чи виливали їжу прямо на ковдри в’язнів.
Мумма пригадує: «Їжа була такою, що її б і собака не з’їв».
З часом він ставав дедалі виснаженішим, з жовтуватою шкірою і виступаючими кістками, мріяв лишень не бути побитим і прожити ще хоча б день.
Виживши ці умови, багатьох чекала страта за рішенням лжесудів.
Щодва тижні охоронці оголошували прізвища засуджених до смерті, що викликало паніку: деякі ховалися у вбиральнях, інші, усвідомлюючи неминучість, виходили на страту.
На початку війни засуджених перевозили до маленької кімнати в підвалі сусідньої будівлі, де їх страчували через повішання під наглядом керівництва в’язниці.
#### Несподівані зустрічі
Контакт із зовнішнім світом для багатьох ув’язнених здійснювався раз на два місяці — під час коротких побачень із рідними, які проходили через ґрати, розташовані від стелі до підлоги, з охоронцем між ними.
Для деяких ці зустрічі приносили новий вид болю. Так, Мунзер розповів, що візит дружини й маленької доньки його товариша ув’язненого був такою емоційною навантаженням, що той після цього відмовився від їжі, сидів у кутку та говорив лише з уявною присутністю дружини й через кілька місяців помер.
Інші знаходили у цих зустрічах проблиски надії. Наприклад, Мохаммед Аль-Абдулла, якого затримали у 2020 році, почув на побаченні крик із ім’ям свого брата, Акрама, заарештованого раніше.
Обидва раніше відмовилися від мрії стати лікарями, приєднавшись до революції в Хомсі. Коли вони побачилися в кімнаті очікування, Акрам був виснажений, майже невпізнаваний, і Мохаммед пізнав його лише за голосом, відчувши, що це наче воскресли з мертвих.
Вони дізналися, що молодший брат, Халед, теж утримувався в Сейднаїї, але помер там.
За шість місяців до падіння режиму Акрама перевели до камери, що була поруч із Мохаммедом. Щовечора вони розмовляли через маленькі прорізи між камерами, знаходячи у цих розмовах рідкісну підтримку.
#### Свобода для тих, хто ще живий
Більшість ув’язнених навіть не сподівалися покинути Сейднайю. Однак 8 грудня 2024 року сталася подія, що здавалася неймовірною: близько півночі в’язні раптово почули шум і крики охоронців, гелікоптер на даху, постріли, гул металевих ґрат і вигуки «Аллах Акбар!»
Через ізольованість більшость в’язнів не знали про стрімкий наступ повстанців, тому їхні камери наповнилися панікою і нерозумінням.
Фарес Аль-Дік, захоплений у 2019 році, подумав, що почалася бунт і кинувся на підлогу в страху.
Мохаммед Аль-Бурайді та його товариші сховалися у вбиральні камери, поки озброєні люди відкривали двері їхнього блоку батогами. Коли у камеру увірвалися пострілами, їм крикнули: «Ідіть, їдьте куди хочете в Сирії, ви вільні!»
Після того, як Мохаммед і Акрам вийшли зі своїх камер і обійнялися, Акрам знепритомнів у руках брата.
Мунзер біг услід дорозі, віддаляючись від в’язниці, переконаний, що нова свобода — це пастка й що охоронці ще повернуться за ним.
Ієхаб Мумма вийшов похитуючись, не вірячи тому, що трапилося.
«Ми не могли повірити, що це сталося, не знали, що робити, — каже він. — Це було відчуття, яке складно передати словами».
