Це – не акт помсти. Це – реалізація справедливості.
У Києві – п’ята година ранку. Протягом кількох годин місто перебуває під безперервною ракетною атакою, а в повітрі кружляють зграї ударних дронів типу «шахед». Новинні стрічки сповіщають про численні пожежі, зокрема вогонь охопив будівлю дитячого садочка…
Не знаю, що відчуваєте ви, хто читає ці рядки, але коли російські варвари завдають смертельних ударів по житлових кварталах мого міста, в мені переважає одне почуття – глибока ненависть.
І ця ненависть шепоче мені очевидне: війна повинна стати щоденним досвідом для кожного громадянина Росії.
Ні, я не закликаю руйнувати їхні домівки, школи чи дитячі садочки. Ми не повинні опускатися до рівня цих жорстоких варварів.
Виходжу з логіки, що мільйони росіян повинні відчувати постійний тиск, перебувати в стані глибокого дискомфорту, відчаю та паніки через зірвані плани, скасовані поїздки та порушений ритм буденного життя.
У цій ситуації немає нічого нового: як і багато з вас, я спостерігаю розгубленість та панічні настрої в російському суспільстві, коли навіть великі аеропорти їхньої країни закриваються на кілька годин.
На мою думку, цей ефект потрібно тримати якомога довше – не лише годинами, а тижнями, місяцями.
Аеропорти є стратегічними вузлами, через які щодня проходять сотні тисяч пасажирів. Вони – нервова система країни. Поруч із ними часто розташовані промислові підприємства, склади, логістичні хаби. Саме до таких об’єктів мають бути спрямовані удари українських безпілотних літальних апаратів.
Це спричинить подвійний ефект:
- Знищення важливих елементів військової інфраструктури.
- Параліч транспортної системи, що призведе до скасування рейсів, масової паніки та значних економічних збитків.
Не варто забувати і про залізничний транспорт – фундамент російської військової логістики та системи пасажирських перевезень. Кожен збій на коліях означає затримку постачання зброї, пального та інших критично важливих вантажів. Одночасно це викликає дискомфорт, нервове напруження й розпач у мільйонів пасажирів, які змушені будуть очікувати в хаосі, створеному війною, розв’язаною їхньою державною владою.
Ця війна, за яку відповідальні всі росіяни і яка триває вже дванадцять років, має ввійти в їхні оселі.
І це – не помста.
Це – справедливість.
Справедливість, що, можливо, змусить принаймні деяких із цих варварів задуматися над власною безпрецедентною жорстокістю.
