Подружжя Світлани та Михайла служить у медичній роті корпусу «Хартія»
Світлана та Михайло познайомилися ще в шкільні роки. Вони стали парою, пізніше одружилися. Разом неодноразово змінювали місце проживання, спільно виховували дітей і нарешті разом прийняли рішення піти на фронт.
На сьогоднішній день обоє проходять службу в медичній роті корпусу «Хартія» на Харківському напрямку. Світлана тимчасово виконує обов’язки командира відділення збору та евакуації, а Михайло обіймає посаду водія автомобільного відділення взводу забезпечення.
Спеціально для hromadske комунікаційник “Хартії” Дмитро Кузубов поспілкувався з подружжям, аби дізнатися про їхнє спільне рішення долучитися до війська, тонкощі транспортування та стабілізації найважчих поранених пацієнтів, а також про те, як зберегти кохання в умовах війни.
Світлана, яка отримала серед підлеглих псевдонім MARA — за образом злого духа у слов’янській міфології, розповідає:
– «Усі вважають, що я дуже сувора», — усміхаючись, вона підтверджує, що керівництво вимагає від неї дисципліни, і вона, у свою чергу, повною мірою вимагає її від своїх підлеглих.
Медикиня має стриманий, зосереджений вигляд, але вона точно не зла. У медичній роті Світлана формує екіпажі евакуації, визначає для них завдання, забезпечує необхідними матеріалами — медикаментами, розхідними засобами тактичної медицини, киснем, а також підтримує порядок у роботі екіпажів.
Під час зустрічі на околицях Харкова ми сідаємо в службовий бус, яким керує Михайло. Він несе відповідальність за транспортування медиків із пункту розміщення до стабілізаційного пункту, забезпечує доставку продуктів і води, а також замінює відсутніх водіїв і перевозить поранених.
Михайло з гордістю ділиться:
– «У мене вже 17 років водійського стажу. Я люблю керувати, адже кожна поїздка — це нові враження».
Невдовзі ми прибуваємо до стабілізаційного пункту — своєрідної маленької лікарні, де починається робота медичної роти. Хоча до лінії фронту ще досить далеко, останнім часом, за словами Світлани, дрони вже долітають до цих районів.
Раніше приміщення пункту було занедбаним, однак медичній роті вдалося навести там порядок і обладнати все необхідне.
Пункт приймає пацієнтів різного ступеня важкості:
– «Зелених» — це «легкі» випадки, як-от контузії або поранення незначної тяжкості;
– «Жовто-червоних» — пацієнти середнього ступеня важкості;
– «Червоних» — це найважчі поранені.
Для останніх обладнано дві повноцінні операційні. Світлана підкреслює:
– «Спільно з військовослужбовцями суміжних підрозділів (називають їх суміжниками) ми приймаємо нестабілізованих пацієнтів від бойових медиків, надаємо першу спеціалізовану допомогу, а стабілізованих, очищених і переодягнених відправляємо до лікарень Харкова».
За словами Світлани, наразі частіше до пункту надходять військові з важкими травмами кінцівок, переломами складної природи, осколковими пораненнями після підривів на мінах — жорстокість агресора, на жаль, не має меж.
Проте цього ранку на стабілізаційному пункті тихо — ясна погода, сонце яскраво світить, а в будівлі перебуває близько десятка людей у режимі очікування.
– «Загалом радію, коли в наших немає роботи», — каже Світлана.
### Історія кохання
Світлана та Михайло родом із сусідніх сіл передмістя Павлограда. Познайомилися у 2003 році, коли Світлана переїхала у село Михайла. Майбутнє подружжя жило на сусідніх вулицях.
Михайло згадує:
– «Я був у восьмому класі, вона — у шостому. Вона почала навчатися в нашій школі. Була скромною, красивою, закохався з першого погляду. Почав залицятися — вона не відмовляла. Так все й почалося».
За п’ять років вони одружилися, а незабаром у них народився первісток. Михайло закінчив професійне училище, отримав водійські права та влаштувався на роботу водієм, а Світлана вступила до медичного коледжу в Павлограді.
У 2010 році Світлана отримала диплом фельдшера. Михайло теж залишив роботу водія, щоб долучитися до сімейного бізнесу: вони орендували землю та вирощували олійні та зернові культури. Світлана займалася різними видами діяльності, обираючи переважно ризиковані або екстремальні роботи.
За її словами:
– «Я ніколи не працювала в спокійних місцях: то була “швидка”, то гірничо-рятувальна бригада, що спускається в шахту, а потім — сімейна медицина. З часом втомилася, і чоловік підштовхнув вступити до університету».
Так у 2016 році сім’я переїхала до Запоріжжя. Там Світлана вступила до медичного університету, а Михайло почав працювати вантажником на «Новій пошті». У цей час у них з’явилася донька.
У 2018 році Світлана почала працювати у виправній колонії, де відбували покарання засуджені до довічного ув’язнення. Михайло ставився до роботи дружини з розумінням:
– «Вона лікар, і незалежно від того, ким є люди — їх треба рятувати».
Світлана розповідає, що робота у колонії дала їй неймовірний досвід:
– Я навчилася швидко реагувати і бути самостійною, адже часто залишалася на чергування сама. Медична частина на території зони, завжди під охороною, зі зброєю — я вмію нею користуватися. Повний протокол інфекційних хвороб опанувала саме там. Одного разу ми реанімували пацієнта, який намагався накласти на себе руки — це був мій перший самостійний випадок реанімації.
Під час пандемії Світлана паралельно почала працювати у відділенні реанімації для хворих на коронавірус, отримала диплом магістра і стала лікаркою-терапевткою. Вона продовжила навчання в інтернатурі, але не встигла закінчити її через початок повномасштабного вторгнення.
### Перехід на військову службу
Зі стабілізаційного пункту ми їдемо до місця проживання медиків у одному із сіл. Біля будинків стоїть новенький евакуаційний автомобіль.
Світлана показує його і пояснює:
– «У нас буде дві робочі “ляльки”, які виконують важливу місію. Це одна з них. А ще маємо дев’ять автомобілів, які я вважаю своїми дітьми».
– «Під моїм керівництвом близько 20 медиків і близько десятка водіїв», — додає вона. — «Машин наразі більше, ніж медперсоналу. У нас один хірург, двоє стоматологів. Потрібні вмотивовані хірурги, анестезіологи, терапевти, медсестри, анестезисти, фельдшери, лікарі з невідкладних станів, санітари — можна без медичної освіти».
Завдяки прикомандированим фахівцям і бійцям суміжних підрозділів, які служать поруч, роботу стабілізаційного пункту і евакуацію вдається забезпечувати. Матеріальне постачання на належному рівні, тому головною проблемою лишається нестача кваліфікованого персоналу.
Світлана пояснює:
– «Думаю, люди бояться. Коли розповідаю колегам з цивільної медицини, що тут все спокійно, вони не вірять. Але якщо не брати до уваги звіти кожні три години й деякі форсмажорні ситуації, у медичній роті досить комфортно, є всі умови для розвитку і професійного зростання».
Світлана не могла повірити, що почнеться масштабна війна, доки вона працювала лікаркою-терапевткою в обласній лікарні. Під час її добового чергування у групі одногрупників з’явилося повідомлення: «Здається, почалося…»
– «Війну я зустріла на роботі», – каже вона. – «Я працювала на сьомому поверсі, тому все, що відбувалося перші години, побачила і відчула з вікна».
Обстріли Запоріжжя стали інтенсивними. Світлана та Михайло з дітьми разом з іншими мешканцями будинку ховалися в підвалі під час тривог.
Через місяць вони евакуювали дітей, а згодом повернули їх додому, поки безпекова ситуація дозволяла. Під час літа діти жили в родині бабусі та дідуся, де й залишаються й нині. Світлана ж одразу почала надавати допомогу тим, хто її потребує.
Вона згадує:
– «Перші півтора місяця цивільних пацієнтів у лікарні майже не було, на 1000 ліжок стояло майже порожньо. Головний лікар питав: “Хто хоче їхати на евакуацію?” Я відразу погодилась і виїжджала на добу, потім — на вихідні. Волонтери організовували евакуацію дітей та пенсіонерів із Мангуша до Запоріжжя. Ми були медиками на підтримці, забирали людей від бойових медиків і везли до лікарні».
Першим із пари ідею долучення до війська висловив Михайло, хоча у нього були проблеми зі спиною і він не мав військового досвіду. Світлана просила почекати через сімейні справи та навчання.
– «Тоді мені залишався останній рік навчання в інтернатурі. Після її завершення мені запропонували роботу на відділенні, але я була вже втягнута в евакуаційну діяльність, у постійний рух. Тож повідомила чоловіку, що, напевно, піду до війська. Він відповів: “Підімо разом, я підтримую всі твої ідеї”», – розповідає вона.
Михайло додає:
– «У цивільній медицині дружина себе вже не бачила, хотіла допомагати нашим хлопцям, рятувати їхні життя. Я сказав: “В армію — значить, в армію. Ідемо разом”. Був умовою, що приймуть нас тільки вдвох. Якби мене не взяли через стан здоров’я, я б не дозволив їй йти самій».
Навесні 2024 року Світлана завершила інтернатуру, подружжя передало бізнес батьку Михайла. Потрібно було домовитись з дітьми:
– «Малій було дев’ять, синові — п’ятнадцять, вони вже досить самостійні. Ми запитали: “Ви впораєтеся, якщо ми підемо вдвох?” Вони мали лише добре навчатися і трохи стримувати свій норов стосовно бабусі і дідуся. Вони погодились і до цього часу нас не підводять», – каже Світлана.
Світлана подала заявки в три бригади, всі відповіли в один день. Вона обрала корпус «Хартія».
– «Мені сподобалася розмова з рекрутером, і відтоді все закрутилося», – згадує вона.
Світлана і Михайло пройшли військово-лікарську комісію та два місяці чекали відправки до навчального центру. За словами Михайла, на них там дивилися «як на божевільних».
Світлана усміхається:
– «Ми ходили у військовий комісаріат, як ненормальні, компанію не могли зібрати, щоб поїхати на базову військову підготовку. У чоловіка був друг у комісаріаті, і він організував поїздку напряму. Ми зібрали два рюкзаки і поїхали».
У навчальному центрі з їхніх паперів посміялися, але пустили і одразу представили як сімейну пару, що приїхала на навчання.
– «Пройшли базову військову підготовку: 119 чоловіків і я — 120-та. Це був дуже веселий колектив. Минув майже рік, ми підтримуємо зв’язок, хоча є і втрати», – ділиться Світлана.
Після базової підготовки подружжя пройшло курс командирської медицини корпусу «Хартія». Там Світлана підміняла лікаря в медичній частині.
Пара разом розпочала службу на Харківському напрямку вже майже рік.
– Михайло згадує: «Коли ми приїхали в Харків, нас питали: “Чого ви вдвох? Ви що, божевільні?” Але ми пояснювали, що краще бути разом, ніж по одному. Якби мене забрали, я б переживав, де вона, а вона — за мене тут».
У селі, де базується медична рота, подружжя поселили в будинку разом із п’ятьма побратимами.
– Михайло каже: «Нас не розділяли, оскільки тут нічого дивного. У деяких будинках живуть і дівчата, і хлопці. Хлопці адекватні, не пристають ні до кого, і не конфліктують між собою».
### Виклики щоденної служби
Під час розмови до еваковоза підійшов біло-рудий пес, лагідно виляючи хвостом. Світлана з усмішкою його називає Базіком.
– «Це наш дружбан, контужений донбаський пес, якого наша рота привезла ще щеням. Він обожнює, коли його хвалять. Дуже цікаво, що у мене є два кошеняти, і він їм як мама», – розповідає Світлана.
Водночас пес іноді чіпляється до гостей, але не кусається, хоча не завжди може стати авторитетом серед місцевих собак.
Спочатку Світлана працювала на евакуації, возила поранених зі стабілізаційного пункту до лікарень, пізніше стала координаторкою на стабі.
– Світлана пригадує: «Пам’ятаю, як везли трьох поранених хлопців із суміжної бригади. Я розмовляла з ними всю дорогу, аби ніхто не знепритомнів».
За словами Світлани, після Нового року вона почала працювати координатором на стабілізаційному пункті. В один із днів привезли пораненого, який довго перебував під завалами — зневодненого і знесиленого. Він упізнав її та сказав: «Я вас пам’ятаю».
Цей боєць одужав і повернувся назад на позицію, двоє інших із трьох, на жаль, загинули.
– «Коли я прийшла на стабілізаційний пункт, був великий штурм. Через стабпункт пройшло кілька десятків військовослужбовців підрозділу “Гуахіро” за добу — це було надзвичайно важко», — розповідає Світлана.
Важко носити відповідальність за надання допомоги пораненим «червоного» статусу — найтяжчим пацієнтам, часто молодшим за вік її дітей. Особисте знайомство з ними додає ще більшого болю.
– «Найстрашніше — невідомість того, чим закінчиться день», — зізнається вона.
У стабілізаційному пункті намагаються стабілізувати військових не лише фізично, а й морально. Якщо для «жовтих» і «зелених» пацієнтів підтримка ще дієва, то «червоні» через свій стан таких методів не сприймають.
За словами Світлани:
– «Іноді хлопці приїжджають з позицій дуже брудні, і санітари допомагають їх помити, переодягнути. Вони соромляться, але ми заспокоюємо: “Давайте чистенькими їхати”. Волонтери звозили рожеві футболки як змінний одяг, тож зараз поранені їдуть навіть у піжамах з ведмедиками і посміхаються».
Стан деяких пацієнтів по дорозі погіршується, проте таких випадків небагато завдяки високій кваліфікації персоналу.
– «Ми постійно навчаємося. Щодня маємо заняття з тактики і тактичної медицини. Колемо одне одного заради тренування. Поки не робили розрізів і швів, але думаю, що скоро почнемо. Окрім того, відвідуємо спортзал», — ділиться Світлана.
З 1 квітня медичну роту очолив новий командир — молодий, амбітний і відкритий до нових ідей.
Світлана розповідає:
– «Коли я була у відрядженні в Харкові, він несподівано приїхав і запропонував виконувати обов’язки командира відділення збору та евакуації… Спочатку я думала, що це тимчасово, на три місяці, але ця відповідальність за людей, машини і майно складна».
За військовим званням Світлана молодший лейтенант медичної служби, але досі носить солдатські погони без зірочок.
– «Я взагалі не про посади і не для них сюди прийшла, — пояснює вона. — Я прагну робити роботу, яку можу, і навчатися тому, чого ще не вмію. Хочу зробити хоч якийсь внесок, аби війна скоріше закінчилася — можливо, не у завершення бойових дій, але вже у наданні кваліфікованої медичної допомоги».
### Особисте життя і взаємини
Світлана і Михайло живуть разом у одному будинку, але служать у різних відділеннях і бачаться рідше, ніж хотіли б. Михайло пояснює:
– «У мене свій командир, і повноваження дружини на мене не поширюються».
Світлана додає з усмішкою:
– «Якось я попросила його щось зробити, а командир відповів: “Заспокойся! Керуй своєю командою водіїв”. Тож крім того, що живемо поруч, у нас різні завдання і мало часу разом».
У сімейному житті буває суворість та сварки.
– Михайло розповідає: «Іноді я роблю щось на свій смак, а вона може покричати: “Треба інакше!”. І я стою на своєму, ми посваримося, але максимум за пів години помиримося. Нам немає сенсу руйнувати стосунки».
Війна ж не погіршила їхні взаємини — навпаки, вони стали міцнішими.
– «Я довіряю їй і люблю ще більше, — каже Михайло. — Війна нас зблизила, ми підтримуємо одне одного. Коли я везу хлопців на стабілізаційний пункт, вона переживає і встає зранку разом зі мною».
В селі біля Павлограда, де мешкають родичі Світлани, наразі неспокійно — лінія фронту наближається до Дніпропетровщини, тому батьки і донька готуються до переїзду на захід України.
Світлана поділилася:
– «Діти пишаються нами. Донька ще школярка і частіше каже однокласникам: “Мої батьки на війні, а ваші — вдома”.»
Син готується до вступу у виш. Мати схиляла його до медичного факультету, але він обрав ДСНС.
– «Ми пояснювали, що це небезпечно, але поважаємо вибір: якщо він захоплений — не будемо забороняти. Батьки вже не мають сил займатися вступом, тому він їде до Львова складати фізичні тести. Хотів бути військовим, але я відмовила — і йому нема 18, хай поживе студентським життям, потім за потреби переосмислить рішення», — розповідає Світлана.
Якби війна завершилася, Михайло збирається повернутися додому і тривалий час відновлювати сили.
– «У відпустці спати я не зміг. Засинаєш і не можеш, бо весь час чекаєш вибухів».
Світлана зазначає, що після війни вони перш за все віддадуть шану загиблим побратимам:
– «Ми одразу поїдемо провідати загиблих товаришів, а потім потихеньку відновлюватимемося. Не знаю, чи буде цивільна медицина для мене такою ж цікавою, як військова. Але будемо жити далі».
Чоловік підтримує слова дружини:
– «Звісно».
