Остап Кривдик, військовослужбовець Збройних Сил України та радник Андрія Парубія у період з 2013 по 2019 роки, у своєму блозі на УП поділився спогадами про загиблого державного діяча. Texty.org.ua публікують колонку Кривдика у повному обсязі. Нижче подається його пряма мова.
Андрій Парубій часто розповідав легенду про “загублених хлопців”. Її суть полягає в наступному: у Карпатах існувала неприступна фортеця, яку жоден ворог не міг здобути ні наступом, ні хитрістю, ні підкупом. Однак ворог наклав на оборонців закляття — вони перестали впізнавати один одного, втратили здатність до спільної дії і розійшлися, внаслідок чого фортеця занепала.
Ця фортеця — Тустань, давньоруська наскельна пам’ятка, розташована неподалік від Трускавця. Тут збереглися петрогліфи та солярні знаки, древні криниці завглибшки 30 метрів, сліди пальців і залишки стародавнього муру — свідчення могутності Русі. Поруч знайдено тисячі стріл — свідчення потужних боїв на цьому місці. Заповідник “Тустань” був особливим місцем сили для Андрія Парубія, де він у молоді роки вивчав наскельні пази разом з видатним дослідником Михайлом Рожком.
Люди, які знали його в молодіжній організації “Спадщина”, згадують навчально-тренувальні заходи, що готували молодь до можливої війни з Росією. Псевдонім “Друг Вовк” був нерозривно пов’язаний з Андрієм Парубієм та його близьким колом. Вже наприкінці 1980-х він усвідомлював, що війна за незалежність України — незворотна і що Росія є вічним ворогом. Ця боротьба стала сенсом його життя.
Політичну діяльність Андрій Парубій розпочав у березні 1990 року, працюючи у райвідділі радянської міліції у Львові, де був заарештований за участь у нелегальному протесті. Він звільнився після перемоги на виборах до Львівської обласної ради.
У колах праворадикальних організацій Андрія пам’ятають як невтомного борця проти комуністичного режиму. Зокрема, після сутички у Львові 7 листопада 1997 року, коли кілька автобусів «спортивних» учасників з Харкова намагалися розігнати траурний мітинг дисидентів і політв’язнів біля пам’ятника Івану Франку, Парубій разом із трьома молодими націоналістами був заарештований і проти нього порушили кримінальну справу, яка тривала роками.
Пам’ятають його і як організатора на Майдані 2004 року в Українському домі. Він сумлінно виконував роль коменданта, відповідав за безпеку наметового містечка. Хоча не виходив на сцену і не займав міністерських посад у новому уряді, це був його внесок у Помаранчеву революцію.
У 2007 році Андрій Парубій став народним депутатом. Він згадував про поїздку до Грузії у серпні 2008 року у складі делегації президента Ющенка та власні враження від розмов із європейськими політиками під час зустрічі в особняку Аденауера на озері Комо. Там він був здивований їхньою байдужістю та небажанням усвідомлювати загрози для безпеки Європи.
У 2010 році він став довіреною особою Віктора Ющенка на президентських виборах. Основою його світогляду було прагнення доводити справи до кінця та дотримуватися зобов’язань, незважаючи на політичну кон’юнктуру. Його стійке протистояння регіоналам в парламенті, включно з фізичними сутичками з бандитами-депутатами та інцидентом із фаєрами під час голосування за Харківські угоди, закріпило за ним репутацію рішучого борця з режимом Януковича. У відповідь влада не забарилася: сестру Андрія було арештовано за сфабрикованими корупційними звинуваченнями, а переслідування тривали ще довго.
Епохальною подією в його житті стала Революція Гідності. «Революцією неможливо керувати — її можна лише координувати», — говорив він. Від перших днів Майдану, з 21 листопада, Андрій був на передовій із мегафоном, змусивши міліціонерів відійти словами: «Я проводжу тут зустріч народного депутата з виборцями». 25 листопада йому викликали швидку допомогу через струс мозку та переломи пальців, отриманих унаслідок побиття «Беркутом». Він мав порізані склом ноги біля Українського дому та шрапнель від гранат на вулиці Грушевського — постійно перебував у найнебезпечніших місцях.
Парубій був присутній на Майдані майже весь час, щовечора збираючи раду сотників Самооборони, видаляючи провокаторів і тримаючи оборону. Щодня він звертався до Майдану зі сцени. 18 лютого, непритомний через отруєння хімічним газом і з тяжкими опіками дихальних шляхів, його забрали побратими з Маріїнського парку, але вже наступного вечора, під крапельницею, він знову проводив збори Самооборони, а 20 лютого вів ключові міжнародні переговори. Свідки подій пам’ятають його стійкий і виснажливий кашель, який заважав говорити й дихати.
Після цих подій Андрій Парубій отримав посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Попри блискувані прагнення, що панували в офісі, він опинився у ситуації, коли держава ледь втримувалася на ногах. Щоденні наради із заступниками міністрів і керівниками центральних органів влади, перебудова системи управління, відбиття гібридних атак у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні та Одесі. Добровольчі батальйони, які першими стали в бій у травні 2014 року. Згодом — відставка, про яку він волів не говорити, вважаючи це негідним у час війни.
У Верховній Раді Андрій Парубій був тією людиною, що тримала на собі крихку коаліцію. Його переконання полягало у тому, що в Україні існують лише дві політичні сили: проукраїнська та антиукраїнська. Він керував найбільш важливими і вразливими голосуваннями, будучи першим заступником Голови ВР, зокрема, голосуваннями щодо скандальних змін до Конституції в першому читанні. Перед цим він провів два тижні в Хорватії, вивчаючи досвід хорватської війни та складні політичні компроміси, близькі до зради національних інтересів. Повернувшись, він сформував цілісну політичну стратегію: «Україна зробила перший крок, тепер справа за Росією — повне припинення вогню». Ця повна зупинка бойових дій так і не настала, і подальші конституційні зміни не відбулися. Стратегія призвела до припинення американського тиску на виконання Мінських угод і унеможливлення конституційного демонтажу України.
Серед інших важливих досягнень Парубія — антикорупційні закони, ухвалення закону про державну мову, активна робота в сферах історії та декомунізації, а також сприяння історичному примиренню з Польщею. Він неодноразово розповідав, як саме поляки врятували життя його батькові, маленькому хлопчику, під час заслання в Сибір у 1950-х роках. Внесок Парубія також відображений у внесенні до Конституції України курсу на вступ до НАТО та Європейського Союзу. Він доклав значних зусиль до здобуття Томосу про автокефалію Православної церкви України. Його діяльність охоплювала переговори з Константинопольським Патріархом і складну, майже непомітну, але результативну роботу з єпископами Української православної церкви Київського патріархату під час Собору Православної церкви України у грудні 2018 року.
У 2019 році Андрій Парубій обрав шлях разом із Петром Порошенком. Його позиція не шукала особистої вигоди — він ішов заради ідеї. Останні роки він майже не з’являвся у медіа, концентруючись на роботі в комітеті з питань національної безпеки. Він поєднував депутатську діяльність з роботою в територіальній обороні у ті тижні, коли не відбувалися засідання ВР та комітету. Жив просто — без охорони та розкішного життя, яке можна було очікувати від колишнього високопосадовця, поділяючи час між Києвом, Львовом і улюбленим будиночком біля Тустані.
Люди, які були поруч з ним, пам’ятають його любов до гір, до стрілецьких та повстанських пісень, його здатність бачити сутність, силу державного діяча, а не партійного функціонера. Сучасна Україна, що героїчно воює та захищається, є його спадщиною.
Легенда про загублених хлопців отримала своє продовження: прокляття буде знято, загублені хлопці впізнають один одного, зберуться разом і відновлять неприступну фортецю. Помста за смерть великих воїнів стане реальністю.
