Де колись панували вогонь і руїни, нині Куніхіко Ііда проходить поміж зелених газонів і меморіалів. Меморіальний парк миру Хіросіми, створений на місці, де 6 серпня 1945 року впала атомна бомба, сьогодні є місцем спокійного роздуму. Саме там 83-річний Ііда проводить час як волонтер-екскурсовод, розповідаючи історію, про яку він наважився говорити лише через 60 років.
Ііда був лише трирічним хлопчиком, коли Сполучені Штати скинули уранову бомбу на Хіросіму. Він знаходився всього за 900 метрів від епіцентру вибуху — у будинку, де жила його мати в дитинстві.
Він пам’ятає, як опинився під завалами, поранений уламками розбитого скла. Спроба кликати на допомогу — «Мамо, допоможи!» — залишилася нечутною. Його врятував дідусь.
За місяць після трагедії померли його 25-річна мати і 4-річна сестра. Ііда довго страждав від симптомів радіаційного ураження навіть у шкільні роки, хоча з часом його здоров’я покращилося.
Протягом десятиліть він уникав місця вибуху, поки в свої пізні 50-ті не повернувся туди — хоч і неохоче — за проханням літньої тітки. Цей візит до парку миру став початком повільного і емоційного процесу відкриття.
Нині Ііда проводить екскурсії для іноземних відвідувачів меморіалу, тривожачись через те, що світова пам’ять про бомбардування згасає. У червні він побував у Парижі, Лондоні та Варшаві в рамках урядової миротворчої програми. Він сумнівався, як сприймуть його послання у країнах з ядерною зброєю, але зустрівся з «оплесками й рукостисканнями». Головною метою своєї роботи він вважає заохочення студентів уявити довготермінові наслідки ядерної війни:
1. Негайні руйнування.
2. Радіоактивне зараження, що триватиме десятиліттями.
«Єдиний шлях до миру — це скасування ядерної зброї. Іншого варіанту немає», — наголосив Ііда.
У другому ядерному місті, Нагасакі, 86-річна Фуміко Дої врятувала життя випадковість. 9 серпня 1945 року затримка потяга не дозволила їй прибути на станцію Уракамі в момент вибуху другої атомної бомби над місцевим собором.
Через вікно вона побачила яскраву спалах, зляглася і захистила очі, коли скло розлетілося навсібіч. Інші пасажири прикривали її. Зовні вона споглядала людей із обличчями, пофарбованими в «вуглецевий чорний», та розірваним одягом.
Дої довгі роки приховувала свій статус хібакуша — японського терміна для тих, хто вижив після атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі. Вона боялася дискримінації. Її батько, який працював місцевим чиновником, після вибуху збирав тіла загиблих і невдовзі почав відчувати симптоми радіації. Пізніше він став учителем і писав вірші про побачене, які зворушували доньку до сліз.
Вона вийшла заміж за іншого вижившого і хвилювалася, що діти можуть страждати від довгострокових наслідків. Матір та двоє братів померли від раку, сестри і досі мають проблеми зі здоров’ям. Лише після ядерної катастрофи на Фукусімі у 2011 році вона почала відкрито говорити про свої переживання, що знову викликали страх радіації.
«Дехто забув про атомні бомбардування… Це сумно», — зазначила вона, підкреслюючи, що деякі країни володіють ядерною зброєю, потужнішою за ту, що застосовували в Хіросімі.
«Якщо вона вдарить по Японії, нас буде знищено. Якщо застосувати ще більше ядерних зарядів по всьому світу — це кінець Землі», — додала Дої. «Тому я користуюся кожним шансом виступити».
Наразі приблизно 100 тисяч вижилих після ядерних атак ще живі.
– Дехто, як Ііда і Дої, лише зараз знаходить силу говорити відкрито.
– Багато інших залишаються мовчазними через травми або страх стигматизації, що зберігається навіть через вісім десятиліть.
Після саміту країн «Великої сімки» (G7) у 2023 році, який відбувався у Хіросімі, та присудження Нобелівської премії миру групі вижилих Nihon Hidankyo, музеї міста зафіксували різке зростання відвідуваності, багато з якої припадає на іноземних туристів. У Музеї миру Хіросіми приблизно третина гостей — це іноземці.
Одна із відвідувачок з Америки, Саманта Енн, розповіла, що привезла дітей сюди, щоб ті усвідомили наслідки того трагічного дня. «Це нагадування про те, як одне рішення може спричинити величезні руйнування», — сказала вона.
Волонтер-екскурсовод Кацуми Такахаші, 74 роки, позитивно оцінює зростаючий інтерес з-за кордону, але разом з тим висловлює занепокоєння, що молодше покоління японців забуває власну історію.
Після однієї з екскурсій Ііда зупинився біля пам’ятника дітям, загиблим під час бомбардування. Поблизу на мотузках висіли мільйони паперових журавликів — символів миру, надісланих з усього світу.
Серед тих, хто того дня слухав його розповідь, була французька гостя Мелані Грінгуар. «Це ніби ділитися частинкою історії», — поділилася вона враженнями.
