28 жовтня. Сьогодні я прокинувся з особливим відчуттям, наче зробив щось важливе. Учора ми всі писали Всеукраїнський радіодиктант національної єдності 2025. У кожного — свій стіл, свої думки, свої помилки, але одне спільне слово – єдність. І саме тому хочеться поділитися враженнями — не як журналіст, а як людина, що була в самому центрі цього мовного свята.
Після диктанту, що залишилось у серці
Радість і гордість
Після того, як поставив останню крапку, я сидів кілька секунд у тиші. Десь усередині народжувалось відчуття гордості — за себе, за мову, за країну. Було приємно знати, що в цей момент ти не один: поруч — сотні тисяч українців, які писали ті самі рядки.
Легке хвилювання
Разом із гордістю з’явилося й хвилювання. А чи все правильно? Чи не забув кому? Чи не пропустив слово? Але навіть ці сумніви були теплими, бо головне — участь, а не оцінка.
Що сподобалося найбільше
Атмосфера єдності
Найсильніше відчуття — спільність. Писали школярі, вчителі, військові, журналісти, навіть ті, хто за кордоном. Мова ніби з’єднала нас через простір. У момент диктанту я уявляв, як у різних містах одночасно лунає голос, і всі ми разом створюємо невидимий ланцюг.
Тепло людяності
Текст «Треба жити!» вийшов дуже емоційним. У ньому була не проста граматика, але в ньому було справжнє життя: – з болем, ніжністю, простими радощами. Він звучав, як щоденник нашої країни.
Відчуття моменту
Коли записуєш слова диктанту, ніби завмираєш у часі. Світ зупиняється, залишаються лише ти, аркуш і голос. І в цій тиші розумієш, що саме такі хвилини формують нашу ідентичність.
Що було складним
Темп читання
Не буду лукавити — читання було досить швидким. Я ледве встигав у деяких місцях. Іноді хотілося, щоб голос трохи сповільнився, щоб дати час на роздуми. Але водночас у цьому була й енергія, драйв, емоція.
Незвичні слова
У тексті траплялися цікаві, рідковживані слова, які змусили пригадати справжню глибину української мови. Наприклад:
- «пітятко» — ласкаве слово на позначення маленької дитини;
- «кияхи» — старовинна назва для палиць або жердин;
- «віхола» — завірюха, сильна хуртовина;
- «душевно» — тепло, щиро, від серця;
- «світились очі» — вираз, що передає живу надію й радість навіть у темні часи.
Такі слова були мов ковток свіжого повітря — несподівані, але рідні. Їх хотілося запам’ятати, вимовляти, відчути на смак. І навіть коли сумнівався, як саме написати, відчував азарт — мовна гра, у якій кожне слово — знахідка.
Внутрішня напруга
Мабуть, усі переживали. Кожен хотів не підвести себе, показати, що вміє. Але потім розумієш — у цьому й суть: навіть якщо зробив помилки, ти вже переміг, бо долучився.
Мої відкриття після диктанту
Не обов’язково бути ідеальним
Цей диктант нагадав, що ідеальність — не головна мета. Головне — участь і любов до мови. Ми можемо писати не бездоганно, але з душею.
Вчишся слухати
Під час диктанту починаєш по-справжньому слухати. Кожне слово має вагу, кожна пауза — сенс. Це як маленька медитація українською.
Залишає тепло
Навіть наступного дня лишається відчуття тепла — ніби побував на великому святі, де ніхто не оцінює, а просто радіє, що ми говоримо однією мовою.
Чому це важливо зараз
Мова — це опора
Коли країна проходить випробування, мова стає тим, що тримає. Вона об’єднує, нагадує, хто ми є. І саме такі події, як диктант, повертають відчуття цілісності.
Символ стійкості
Навіть попри війну, тривоги й щоденні виклики, ми знаходимо час сісти, взяти ручку і писати. Це неймовірно символічно — жити, творити, говорити українською.
«Треба жити» — фраза року
Назва цьогорічного тексту стала відображенням наших реалій. Вона проста, але в ній — уся сила. Бо справді: треба жити, треба говорити, треба бути.
Всеукраїнський радіодиктант 2025 залишив по собі не просто аркуші з текстами, а теплі відчуття спільності. Ми знову відчули, як сильно може звучати українське слово.
Я, як і багато інших, чекаю на оприлюднення правильного тексту, щоб перевірити себе. Але вже зараз знаю головне: не оцінки мають значення, а участь, єдність і віра в нашу мову.
Бо мова — це теж фронт. І ми його тримаємо.
