«Хлопці, запам’ятайте: ви вже не піхота, ви — штурмовики, і ваша головна мета — проникнути, відбити позиції й вийти», — ці слова свого інструктора згадує наш земляк, молодий ветеран бойових дій Володимир Нос. Однак майбутні штурмовики чітко усвідомлювали головне — кожне завдання могло стати останнім, адже шлях часто був в один кінець.
Підготовка була надзвичайно інтенсивною. Наставник з Головного управління розвідки не шкодував їх, кажучи: «Нічого, ви ж молоді і міцні». Проте це було певним перебільшенням, адже серед мобілізованих був різний контингент. На полігоні вони бігали та дерлися вгору зі спорядженням, вагою якого становила близько п’ятнадцяти кілограмів, а також з рюкзаками, наповненими 10 літрами води. Заняття проходили вдень і вночі: їх навчали витривалості, мобільності, командній роботі, здатності діяти в екстремальних умовах та швидко приймати важливі рішення.
Інша група мобілізованих здобувала навички операторів безпілотних літальних апаратів, тож штурмовий загін паралельно вивчав, як уникати загроз з боку дронів — потужної рушійної сили сучасної війни.
Підготовчий курс тривав три місяці. Бійці пройшли повний цикл базової підготовки та були готові виконувати штурмові завдання на передовій.
До початку повномасштабної війни Володимир Нос сім років працював вантажником у ТОВ «ФЕС УКР», що сприяло його фізичній витривалості та загальній силі. Проте травма спини, отримана під час тренувань, продовжує турбувати і після демобілізації, вимагаючи постійного лікування та реабілітації.
Війна для Володимира розпочалася ув нічну зміну на заводі. Після четвертої ранку майстер увірвався до цеху та повідомив про бомбардування Києва та інших міст України — початок повномасштабного вторгнення. У першу чергу Володимир турбувався про батька Станіслава Анатолійовича, який у Макарові (Бучанський район) працював охоронцем на птахофабриці. Там уже лунали перші обстріли танками, а начальник фабрики втік, залишивши відповідального батька, який не міг своєчасно покинути підприємство і вибрався звідти лише на п’ятий день.
Щоб убезпечити родину, Володимир вивіз дружину Юлію та сина Макара до села Привітне на Чорнобаївщині. Там вони почувалися безпечніше — село знаходилось посеред поля, далеко від кордонів та основних трас, хоча ніхто не міг передбачити, як розвиватимуться події.
Ще до війни сім’я Носів, корінних золотонісців, роз’їхалася по різних селах: батьки оселилися у Драбівцях, Володимир із родиною — в Домантовому. Там, у перші дні війни, він одразу вступив до місцевої самооборони. Захисники села:
- Держали блокпости,
- Контролювали периметр села та його околиць,
- Охороняли важливі об’єкти інфраструктури.
Володимир згадує, як українські військові збили над селом перші дві ворожі ракети, і як це осмислення довело — війна справжня і може торкнутися навіть найвіддаленіших куточків України. Більше місяця він перебував у лавах самооборони, одночасно продовжуючи працювати на заводі. Під час повітряної тривоги працівники евакуювалися до бомбосховищ. Саме тоді вони стали свідками збиття двох російських ракет над підприємством.
Коли оперативна обстановка стабілізувалась і небезпека на дорогах дещо спала, було прийнято рішення розформувати блокпости. 1 червня 2023 року Володимира мобілізували. Вперше у військовій справі (адже строкову службу він не проходив) він набував досвіду на Чернігівщині, проходячи курс молодого бійця з:
- Вогневої підготовки,
- Тактичних навичок,
- Інженерної справи,
- Основ медичної допомоги,
- Фізичної підготовки,
- Початків психології.
Загін з приблизно 200 осіб, до складу якого входив Володимир, планували направити до Польщі для підготовки інструкторів-гранатометників — дефіцит таких спеціалістів у навчальних центрах був значним. Проте плани змінили 58-ма окремою механізованою бригадою, яка після значних втрат отримала поповнення з цієї групи. «Польща відміняється, їх забираємо», — так прийшло рішення.
Потягом доби добиралися до місця дислокації бригади. Володимира, який мав військову кваліфікацію стрільця-гранатометника, було розподілено до першого взводу другої роти першого батальйону. Саме тут він і його товариші — з позивним Танос — дізналися, що стануть штурмовиками, воїнами першої лінії фронту, які матимуть вирішальне значення в проведенні бойових операцій. Они наполегливо навчалися, пронизані сильним духом патріотизму.
В кінці вересня 2023 року Танос і побратими закріпилися у селі Отрадне на Донеччині, де розпочали обживати місцеві помешкання:
- Ремонтували хати, придатні для життя,
- Проводили водопостачання,
- Облаштовували саморобні душові.
Попри важку ситуацію, яку вони зустріли, Володимир відзначає:
- У селі вистачало «ждунів» — тих, хто при в’їзді миттєво хапався за телефони й передавав інформацію ворогу,
- Але у єдиному магазині, що зберігся, теплим прийомом і постачанням продуктів займався добрий господар.
Хлопцям доводилося не лише виконувати штурмові завдання, а й копати окопи, часто під час бойових дій. За їхніми словами, донецька земля дуже тверда, і це було помітно навіть тоді, коли доводилося працювати кайлом. Проте ця міцність ставала перевагою, адже донецький грунт краще витримував вибухи, ніж піщані ґрунти Луганщини, де снаряд міг зруйнувати укриття повністю.
Одним із завдань на цій ділянці фронту було звільнення від окупантів селища Новодонецьке, Краматорського району. Вихід на позиції відбувався вночі, використовуючи прилади нічного бачення, тому що навколо було щільне мінування — як нашими саперами, так і ворогом. Єдина безпечна стежка могла бути завширшки лише 50–60 см.
У одному з боїв загін зазнав перших втрат. Володимир із сумом згадує: «Пішов з життя мій земляк із Богуславця, Олександр Мокряк, також було багато поранених. Дух бойового загону ослаб… Загинули наймолодші хлопці батальйону, яким ще лише починати жити. Але разом із тим з’явилася шалена жага помсти, що наростала в душі, мов снігова куля — прокляті російські найманці!»
Наступні бої ставали ще важчими. Одного разу, відступаючи під сильним обстрілом, Танос наступив на міну. Втративши пів черевика, він негайно зрозумів, що із лівою ногою серйозні проблеми. Попри це, не втратив духу і свідомості, наказав побратимам накласти турнікет та прийняв набір медикаментів для полегшення болю і зняття запалення. Перевезти його вузькою стежкою було неможливо, адже «м’які» ноші, що використовували на фронті, розраховані на підтримку чотирма-шестма людьми.
У цій ситуації товариш Дмитро Карпенко, позивний Карпо, взяв Володимира на спину і ніс його до місця евакуації. Для полегшення ваги вони зняли бронежилети. Там, серед обладнання, виявилися міцні американські ноші, які на передову передали золотоніські волонтери Стас Шабрін і Євген Терещенко.
Першу ампутацію Володимиру провели у Шахтарську — відрубали половину стопи, після чого госпіталізували до Курахового. Як тільки він прийшов до тями, зателефонував дружині Юлії, яка після кожного виходу на позицію чекала на його дзвінок.
Їхня розмова виглядала так:
- «Як ти вийшов?»
- — «Нормально. Зекономив на взуттєвому магазині.»
- — «Де ти? Я їду!»
- — «Без сліз, тримайся, ти — дружина воїна.»
Потім Володимира перевели до Покровська, а після — до Дніпра, де подружжя нарешті побачилося, хоча й недовго. Згодом його перевезли до Луцька, де провели наступну операцію.
Володимир із теплотою згадує час у шпиталі: «Я чекав на мою Юлю з нетерпінням. Таких дружин, як вона, рідко знайдеш. Підтримка сім’ї – найкращі ліки для душі. Мені дуже хотілося домашньої їжі та добреників. Поруч з лікарнею був магазин «Делікат». Ми з Юлею купували смажену курку, картоплю, олів’є, шубу і поверталися з цим святом живота у палату разом із побратимами.»
Лікування було тривалим. Різдво подружжя зустріло у лікарні після операції. Напередодні у шпиталі побували місцеві перукарі, які надали солдатам косметичні послуги. Також їх навідав церковний хор із дітьми, а Юля придбала святкові страви. Вони разом з медсестрами, хто без руки, хто без ноги, відзначили свято шампанським із надією на Перемогу.
Рана поступово гоїлася, але настав момент протезування, яке Володимир проходив у військовому госпіталі на Київщині, паралельно займаючись реабілітацією хворої спини.
Нині позаду складні випробування, і молода сім’я оговтується після травм та пережитого. Поки здоров’я відновлюється, Танос зайнявся спортом, яким раніше не займався:
- Вперше в житті він метнув ядро на обласних змаганнях «Бійці духу» і одразу виборов перемогу.
- Володимир також відзначився в інших спортивних дисциплінах.
У Черкасах він познайомився з генеральним директором МСК «Дніпро» Юрієм Гончаровим, який запросив його приєднатися до команди ампутантів з ампутованими кінцівками — ампфутболістів. У Польщі готують тренерів з усього світу, щоб розвивати цей вид спорту, який набирає популярності. Володимир ще роздумує над таким варіантом.
Варто відзначити, що він — невиправний оптиміст і енергійна людина: водить автомобіль, нещодавно разом із сім’єю відвідав екскурсію в Чигирині, виконує всі домашні чоловічі обов’язки.
Володимир не згадує про свою нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Можливо, тому, що там, у найгарячіших точках війни, залишилися двоє його братів: старший Олександр та молодший, 19-річний Анатолій, який не встиг до кінця здобути офіцерський ранг, а вже служить сержантом на передовій. Найбільшою нагородою для них усіх є повернення братів живими та здоровими.
Про своїх героїчних синів чекають батьки — Юлія Олександрівна та Станіслав Анатолійович. Бажаємо їм терпіння і радості від зустрічей.
Щодо власного стану здоров’я, Володимир ставиться філософськи: «Я побував у кількох містах України, але ніде мене не споглядали так, як у рідній Золотоноші. Люди обертаються і шепочуться — це неприємно. Пам’ятаєте слова з пісні, яку співав сивий ветеран війни: “Нас не треба жаліти, бо й ми нікого не жаліли…” — Ставтеся до нас, як до самих себе.»
Сьогодні серед нас живуть герої із залізними кінцівками, проте серце і душа залишаються теплими і вразливими. Вони захищали Україну від страшної навали, тому варто бути вдячними їхній мужності.
Автор: Лариса Гайова
Слідкуйте за нами у Facebook, Instagram та Telegram, щоб не пропустити важливі новини.
Читайте також:
- «Коли твої учні пішли воювати, ти не маєш морального права залишатися вдома»
- «На фронті кожен має три завдання: знищити ворога, вижити і вберегти побратима»
