У травні, на Покровському напрямку, російські війська просувалися вперед, маючи перевагу в повітрі завдяки своїм дронам. Шість українських захисників уже кілька днів утримували позицію, очікуючи на евакуацію. Взяти їх із цієї позиції було вкрай складно — дорогу, що веде туди, справедливо назвали «дорогою смерті». Через кілька днів рятувальна машина все ж під’їхала за ними, проте системи радіоелектронної боротьби (РЕБ) не спрацювали. Ворожий дрон швидко виявив авто і почав за ним переслідування. Відступати було неможливо. Дрон на високій швидкості врізався ззаду в «Гаммер», в якому перебували сім військовослужбовців.
Далі все відбувалося в тумані. Юрій, який сидів посередині на задньому сидінні, побачив свою закривавлену руку і вигукнув, що він «триста» (поранений). Йому відповіла тиша, яка лякає найбільше. Проте за хвилину бойові побратими дали відповідь: «Цілі». Коли вони вибігли з машини, то побачили тіло товариша, який не пережив удару.
За три роки Юрі вдалось уникнути смерті тричі. Після останнього поранення йому ампутували руку. Нині він проходить реабілітацію, приймає нову версію себе та навіть навчається грати на піаніно.
«Незадовго до поранення я шукав піаніно на OLX. Іронія долі в тому, що саме тоді й відірвало руку», — зі сміхом згадує він.
Проте у відвертій тривалій розмові Юрій ділиться, що цивільне життя дається йому важче, ніж військове. Розповідає, як близькі не приймають його «нового», як розійшовся з дівчиною, з якою 13 років не наважувався будувати стосунки, і яким часом неприємним ставленням стикається у суспільстві. Втім, дружить із тими, хто уникає служби, бо «інакше у нього не лишиться друзів».
Ця щира сповідь 29-річного добровольця нагадує про виклики ветеранів, які адаптуються до життя поза фронтом.
—
### «Рука висіла до коліна»
Підлітком Юрій захоплювався історією Української Повстанської Армії (УПА), особливо надихав його крайовий командир Клим Савур із підрозділу УПА-Північ. У 14 років, навчаючись у військовому ліцеї у Луцьку, він обрав собі позивний Савур, тож пізніше, коли через 12 років пішов добровольцем до війська, довго не думав над вибором.
До армії Юрій прагнув долучитися ще після Майдану, у 18 років, телефонуючи до батальйону «Айдар». Та, дізнавшись про його вік, йому відповіли: «Посидь ще вдома, хлопче. Твій час ще не настав».
«Але мій час рано чи пізно настав», — зазначає він спокійно.
У травні 2022 року, втомившись чекати виклику зі штабу, Юрій вступив до Луцького державного фізкультурно-технічного гімназійного комплексу (ДФТГ). Після кількох місяців тренувань його мобілізували. Спочатку він служив бойовим медиком у групі евакуації поранених, а згодом очолив відділення в спеціальному підрозділі. Пройшов бої на Херсонщині, за острови в цій області, а також в Запоріжжі, Харківській і Донецькій областях.
За його словами, найважчі бої відбувалися саме у Донецькій області. Саме там Юрія поранили двічі. Торік у вересні під час атаки дронами уламок скиненого боєприпасу влучив йому у щелепу — залишив лиш невеликий шрам. Наступне поранення у травні він вважає дивом виживання.
«Після того, як наш автомобіль підірвали, я виліз з машини, взяв майже повністю відривану руку, щоб вона не бовталася, і побіг до бліндажа. Рука фактично висіла до коліна. Я впав перед укриттям, повернув голову, а переді мною всього за п’ять метрів пролетів ще один ворожий дрон… І він мене не помітив. Тоді я нічого не зрозумів, але подумав: „Добре, вижив вдруге — треба щось робити“», — розповідає Юрій.
У бліндажі він, будучи бойовим медиком, навіть підказував побратимам, як надати йому медичну допомогу. Кров швидко згорнулась, але скільки було потрібно, наклали кілька турнікетів на рану. Перевірили, чи немає інших травм, дали води, оскільки через контузію потрібно уникати зневоднення, та старались не дозволити йому заснути. Тоді біль Юрій майже не відчував.
—
### «На бойових було значно простіше, ніж у цивільному житті»
Перший фантомний біль Юрій відчув уже в лікарні. Хоч у стабілізаційному пункті місцеві медики ще намагалися врятувати йому руку, сам він уже тоді усвідомив, що ампутації не уникнути. Проте розум у той момент був максимально зосередженим.
«У бойових умовах завжди знаєш, що робити», — підкреслює Юрій.
Додає, що в цивільному житті почувається розгубленим, визнаючи, що допускає помилок набагато більше, ніж на фронті.
Він пояснює це тим, що на війні є чітка мета і ворог, а в мирному житті навколо — багато людей із різними обставинами, що ускладнюють спілкування навіть із близькими.
«Схоже, я відвик від такого життя», — додає він.
Наразі Юрій проходить реабілітацію. Коли мова заходить про те, як йому важко налагодити стосунки з родиною, він добирає слова з паузами:
«На війні люди змінюються. Я теж змінився. Хоч це й мої близькі, але ми не розуміємо одне одного. Через це виникають непорозуміння, сварки, замкнуте коло… Мене нового не приймають таким, яким я є зараз».
Хоч Юрій і зберігає спокійний тон, він розповідає, що часом стає агресивнішим.
«Не знаю, чи це пов’язано з моїм становищем і ампутацією руки. Це не лише фізична травма, але й посттравматичний стресовий розлад. У мене загинуло багато побратимів. Ця втрата, і постійний тиск — все це нагромаджується…»
«Насправді я хотів би не сваритися з іншими, а щоб мене сприймали інакше, не зачіпали і не дратували», — ділиться Юрій.
Одним із прикладів став випадок у київській лікарні. Там він не міг знайти медсестер, лікарі сварилися і демонстрували байдужість. Юрій згадує, як ліфтерка почала огризатися саме на нього, незважаючи на його поранення.
«Їду я без руки, думаю: „Герой війни“, а тут таке відношення… Це ж неправильно», — говорить він.
—
### «Я сам усе зіпсував»
Під час перебування у бліндажі, виснажений втратою крові, Юрій відчував, як падає температура тіла й почав бачити білі плями — як світло в кінці тунелю перед можливим відходом із життя.
«І, як у кіно, я кажу командиру: „Передайте мамі й дівчині, що я їх люблю“. Вони ж відповідають: „Сам скажеш“», — пригадує він.
Коли розмова заходить про стосунки з дівчиною, Юрій повідомляє, що вони розійшлися буквально вчора.
Пара була разом понад пів року, хоча зналися ще з 15 років. Тільки після першого поранення та лікування у Луцьку вони зблизилися, але не витримали нових випробувань, хоча Юрій вважає, що винен сам.
«Не знаю, чи розучився я спілкуватися з людьми, бути нормальним… Я сам усе зіпсував», — каже він, не вдаючись у подробиці.
«Нема другої половинки — це найбільша втрата, це боляче. Та це стане для мене уроком. Треба йти далі», — резюмує Юрій.
—
### «Ходити й повістки роздавати я точно не зможу»
Запитуючи про нове ставлення до себе після поранення, Юрій зізнається:
«Спочатку було простіше — „Нема руки, і байдуже“. Зараз це починає напружувати. Найбільше хвилює питання, коли буде протезування і чим я займатимуся далі».
Він жартує:
«Завжди можна стати відеоблогером».
Проте впевнено каже, що не зможе працювати в територіальному центрі комплектування (ТЦК). Причина не у зневазі до роботи, а у розумінні настроїв і ставлення людей.
«Якщо я побачу нахабство, відео з «безруким ТЦКшником», який когось лупцює, миттєво з’являться в інтернеті».
Юрій мріє мати власну справу, щоб ні від кого не залежати, або ж повернутися в армію інструктором. Іронічно пропонує роль начальника друку — найбажаніший пост у Збройних Силах.
—
### Друзі-ухилянти: «Інакше друзів не лишиться»
У розмові про мобілізацію Юрій не вважає добровільний прихід до війська героїзмом — це обов’язок. Однак чи не засмучує його факт ухиляння деяких?
Він замислено розмірковує:
– «Я дивлюся на чоловіків призовного віку і не завжди розумію їх. Хтось із них — військові у відпустці, хтось — лікарі, які теж роблять свій внесок. Професій, що підтримують армію, дуже багато».
– «Мене більше дратує, що коли пропоную друзям погуляти в центрі, вони не дуже хочуть».
Журналіст з подивом уточнює, чи є серед його друзів ті, хто ухиляється від служби, на що Юрій відкрито відповідає, що так.
Водночас, він зберігає дружбу з ними, оскільки, як жартує, інакше у нього не залишиться друзів. При цьому ці ж «ухилянти» часто надають йому фінансову та іншу підтримку після поранення.
Юрій підкреслює:
– «Не критикую тих, хто уникає призову. Вважаю, що захищати країну — обов’язок кожного, не обов’язково на фронті. Проте якщо ти чоловік призовного віку, варто замислитися».
– «Якщо ж почув, що хтось каже: „Це все дарма“, або «треба здавати території», то я не втримався б. У мене є ще одна рука і дві ноги — і вони б пішли в хід».
Він називає такі висловлювання неприйнятними і наголошує:
«Якщо немає сміливості йти в армію — не варто критикувати службу в ТЦК».
Закінчує Юрій:
«У нас багато проблем, але ворогу байдужі твої нейтральність чи ухиляння від служби — він уб’є кожного, або щонайменше спробує. Ми ж працюємо, щоб цього не сталося».
—
Зараз Юрій проходить тривалу реабілітацію, що включає фізіотерапію та ерготерапію. Попереду ще одна операція і первинне протезування. Держава надає базовий протез, який він умовно називає «рукою від манекена». Функціональний біонічний протез коштує близько 2 мільйонів гривень, при цьому держава компенсує частку вартості.
Друзі, знайомі та небайдужі люди вже зібрали понад 850 тисяч гривень на допомогу Юрію. Він планує, у разі отримання повної компенсації, передати зібрані кошти на потреби армії.
Хоч психологічної допомоги він наразі не просив і справляється сам, обіцяє звернутися у разі потреби. Поки що Юрій займається навчанням гри на піаніно під керівництвом викладача. Також планує відновити заняття плаванням і тайським боксом, щоб позбутися темних думок.
