Публікація
11:16, 15 жовтня
Віктор Лозонюк — рівнянин, християнин, батько двох дітей, пішов добровольцем до Збройних сил України у перші дні повномасштабного вторгнення. Він став воїном 23-го інженерно-позиційного полку, захищаючи Україну близько трьох років, займаючись будівництвом фортифікаційних споруд. За весь цей час не скаржився на труднощі та виклики війни. Під час відпустки його друг, журналістка «Горинь інфо», поспілкувалася з Віктором і оприлюднила його розповідь у форматі статті. За кілька місяців він мав ротацію на посаду сапера, проте востаннє вийшов на зв’язок 11 лютого 2025 року. Близько восьми місяців Віктор перебував у статусі зниклого безвісти під час бойових дій.
Вересень 2024 року
Питання інтерв’ю:
- Вітя, розкажи, чим ти займався до служби в армії?
- Чи пам’ятаєш ранок 24 лютого? Якою була твоя реакція та думки?
- Як потрапив до Збройних сил? Якщо ти доброволець, розкажи про своє рішення йти на війну.
Відповідь Віктора:
- До війни жив звичним життям — сім’я, дім, робота, церква. Рішення піти до воєнкомату було зумовлене кількома причинами: обуренням подіями в країні, вихованням через фільми про війну, за якими війна сприймалася як чоловічий обов’язок, а також наївною думкою, що це буде недовго. Найголовнішою мотивацією було почуття сорому перед дітьми, особливо перед сином. Віктор пригадує розмову із сином, який поцікавився, чи піде він захищати землю. В цей момент іншого вибору не залишалося. Наступного дня він пішов у воєнкомат, відстояв чергу, пройшов медичний огляд, і вже за кілька днів, за волею Божою, опинився у 23-му інженерно-позиційному полку.
Питання:
- Ти говорив, що єдиний ортодоксальний віруючий у бригаді. Цікавить, як ти утримуєшся від вживання алкоголю в оточенні, де інші п’ють?
Відповідь:
Підступність алкоголю, який захоплює навіть найсильніших чоловіків, добре відома. Військове середовище має таку проблему. Особисто йому допомагає його віра в Бога. Віктор давно прийняв Ісуса Христа як господаря своєї душі. Він відчуває у серці мир, радість і спокій — ці плоди присутності Бога дарують йому сили. Через це йому не хочеться ні курити, ні вживати алкоголь. Також він позитивно відзначає, що помічає, як деякі солдати шукають альтернативи вживанню алкоголю і намагаються боротися з цією звичкою.
Питання:
- Розкажи про свою службу.
Відповідь:
Основним завданням є будівництво фортифікаційних споруд, які не лише захищають, а й створюють умови для життя й відпочинку наших захисників. Наприклад, ВОП (вогневий опорний пункт) — це сотні метрів траншей, які зв’язують десятки бійниць, вогневих точок, спостережних пунктів, командних пунктів та бліндажів. Кожен елемент цієї системи має чіткі технічні вимоги і стандарти. Інколи хлопці жартують, що роблять євроремонт. Роботи виконують у різних зонах підвищеної небезпеки.
Небезпека супроводжує кожен етап: ворог полює на будівельну техніку так само, як і на військову. Там, де ризик найбільший, працюють без техніки, використовуючи маскування і копають траншеї вручну, нерідко в лісопосадках. Вночі вони носять колоди, уважно спостерігають за небом і ховаються при наближенні ворожих дронів, аби не викрити позиції. Усе це супроводжується поєднанням цікавості, гумору, але й страху.
Чим більше інженерних споруд буде зведено, тим краще захищені будуть солдати, які ведуть безпосередні бойові дії. Добре захищений, відпочилий бійць може тривало стримувати ворога, що навіть здатне виснажити його надмірне завзяття в наступі.
Питання:
- Що для тебе було найважчим на війні? Де черпав сили?
Відповідь:
Найважче було адаптуватися до нового стилю життя. Військова служба — це суворий чоловічий колектив із різними характерами, часто під дією стресу — проявляються різні сторони — як доброї, так і злої. Важливо було зберегти вірність своїм переконанням і одночасно навчитися поважати думки та поведінку побратимів.
Довгий час він просто переживав складнощі, мріючи швидше повернутися до звичного життя. Та згодом усвідомив, що війна стала його реальністю. Якщо Бог навів його через цей шлях, то змінений виходити з нього — неможливо. Це порівнював із зустріччю із вантажівкою на великій швидкості — без змін не обійтися. Тож Віктор прийняв війну як частину свого життя.
Одного разу він відмовився навіть від відпустки, пояснюючи це тим, що вже звик до війни і повернення додому буде дуже сумним.
Про мрії
Захисник зазначав, що не боїться смерті, але хотів би ще пожити. Мріяв, щоб побратими духовно зростали і зверталися до Бога.
У мирному житті Віктор працював будівельником, тому у 23-му інженерно-позиційному полку професійно виконував будівельно-фортифікаційні завдання. Восени 2024 року його перевели до бойової роти, де після навчання він продовжив службу як сапер. Їхня бригада перебувала в Степногірську Запорізької області.
За його словами:
- «Саперні роботи — це в основному протитанкове мінування, мінування мостів і доріг, а також облаштування загороджень із колючого дроту».
- «Зараз я сапер. Мінуємо поля поблизу Кам’янського (Дніпропетровська область). Працюємо в групі саперів, які в разі наступу мають підірвати мости. Перевіряємо мости: тротил, підривники, мережу. Якщо є пошкодження, усуваємо їх. Завтра, можливо, доведеться змінювати всю систему, адже часто трапляються приліт прильотів, які обривають дроти, і ми переносимо мінування в інше місце».
Віктор Лозонюк зник безвісти за два тижні до свого 50-річного ювілею, що мав відбутися 26 лютого 2025 року. Він залишив по собі доньку, яка навчалася в університеті, молодшого сина шкільного віку та матір.
Від автора:
Віктор був невибагливим, скромним, доброзичливим чоловіком, який любив Бога та щиро служив і допомагав людям. Він неодноразово їздив волонтером-помічником до табору для людей з інвалідністю при церкві «Дім Євангелія». Був швидким на підйом, енергійним. Пам’ятають його як людину, яка швидко відгукувалася на прохання допомоги: подзвонив — і вже за 20 хвилин він був на місці. Читав багато літератури, був освіченим, добре знав історію та Біблію.
«Книги — морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перла виносить», — цитував Івана Франка.
Віктор вів домашню біблійну групу, любив проповідувати, ділився особистим досвідом, був вірним другом. Займався велоспортом. Перед початком війни приділяв багато уваги сину. Після початку повномасштабного вторгнення родина дружини, колишня дружина з дітьми виїхала до Великої Британії, тож останні роки він підтримував зв’язок із дітьми переважно телефоном.
На початку лютого 2025 року Віктор зателефонував дітям і попередив, що може загинути.
Фото надані самим Віктором Лозонюком.
Подяка та шана Герою!
