Олександр — досвідчений онкоторакальний хірург одного з медичних закладів Дніпропетровщини, який присвятив майже пів життя роботі у лікарні. Уже понад 35 років він рятує життя пацієнтів, а з 2014 року почав оперувати і поранених військових. Загалом він провів понад 7 тисяч оперативних втручань.
У своєму інтерв’ю для Суспільного Олександр розповів, як обрав шлях хірурга, як раптово перейшов від мирного онколога до торакального хірурга та які знання передає своєму синові.
### Свідомий вибір професії
Олександр зазначає, що ще з дитинства усвідомлював, що стане лікарем, адже його батько був хірургом широкого профілю. Вихований на прикладі батька, який часто виїжджав на виклики швидкої допомоги, він бачив у медичній справі щось благородне та глибинне.
– «Я завжди пам’ятаю, як мій батько готувався йшов до операційної, в той час як до нас приїжджала “швидка”. Таке оточення для мене було звичним, і коли закінчував школу, вже чітко розумів, що моє покликання — стати лікарем. Хірургія для мене — це осмислення життя. Понад 35 років я проводжу операції, приблизно 200 на рік. Кожне врятоване життя — це велика цінність», — ділиться лікар.
### Виклики війни та нові обставини
З 2014 року Олександр почав оперувати поранених військових, проте з початком повномасштабної війни масштаби цих втручань значно зросли. За місяць до початку великої війни у нього народився син Степан.
– «На той момент моя донька Софія була восьми років, а дружина Марина завершувала магістратуру. 24 лютого, зранку, почули вибухи і я зрозумів, що почалася війна. В одну мить я перестав бути мирним онкологом і став торакальним хірургом. Виникли нові виклики. Наша лікарня розрахована на тисячу ліжок, і з першого дня тут почали надходити поранені та травмовані, яким терміново потрібна була медична допомога», — пояснює лікар.
В умовах потоку пацієнтів рішення у приймальному відділенні ухвалювали колективно. При цьому Олександр занепокоєний за родину — бувало, що дружина з дітьми приїжджала до нього під час чергувань, щоб не залишатися наодинці.
– «Виникали серйозні професійні виклики, оскільки фахівців із лікування бойових травм було дуже мало. Проте згодом ми адаптувалися і здобули високий рівень кваліфікації. Вважаю, що українська медицина сьогодні є світовим лідером у лікуванні бойових травм. Ми можемо пишатися тим, що вистояли і тепер знаємо, як діяти», — додає Олександр.
### Вдячність воїнів — шеврони як символ
Лікар розповідає, що багато військових, врятованих ним, висловлюють подяку, даруючи шеврони. Він добре пам’ятає всіх своїх пацієнтів, але особливо — деяких героїв.
– «Пам’ятаю “Шамана” — двометрового хлопця, якого привезли пораненим у квітні 2023 року з Харківського напрямку. У нього було важке поранення грудної клітки, і бронежилет не врятував його від куль. Пошкоджені були обидві легені, руки, ноги. Він надійшов у реанімацію на апарат штучної вентиляції легень, у критичному стані і з великими крововтратами. Єдиним шансом було зупинити кровотечу оперативним шляхом, але тиск не дозволяв. Реаніматологи доклали максимум зусиль, щоб стабілізувати стан. Він вижив і пізніше був евакуйований до Києва для подальшої реабілітації», — пригадує лікар.
Олександр підкреслює, що пишається можливістю лікувати тих, хто стримує агресію заради нашої країни.
### Сподівання на майбутнє: син матиме той самий шлях
Джерело натхнення для Олександра — його сім’я. Він мріє, аби син також обрав шлях у медицині.
– «Кожен батько бачить у синові продовження себе. Я б дуже хотів, щоб Степан став лікарем. Чи саме хірургом — час покаже, але частинку мого серця я йому присвячую», — говорить Олександр.
На нинішньому етапі лікар продовжує працювати над пріоритетним завданням — наданням медичної допомоги пораненим і травмованим, а також онкологічним хворим.
– «У нас лікуються пацієнти з окупованих територій, а також переміщені особи. Ми розуміємо, що це наш святий обов’язок», — наголошує медик.
Читайте більше новин у нашому Telegram: Суспільне Дніпро.
