За інформацією Центру прав людини ZMINA та Медійної ініціативи з прав людини, кількість осіб, які постраждали від політично мотивованих переслідувань з боку Російської Федерації, сягає від 5 до 6 тисяч українців. Серед постраждалих є як військовослужбовці, так і цивільні. Окупаційна влада влаштовує судові процеси, засновані на звинуваченнях у злочинах, які люди не скоювали, або й узагалі за діяння, що не мають характеризуватися як злочини.
Ці судові справи супроводжуються численними порушеннями прав людини, зокрема:
– застосуванням доказів, отриманих під примусом або катуваннями;
– порушенням принципу презумпції невинуватості;
– обмеженням права на захист.
Одним із таких випадків стало судилище над Іваном Забавським, мешканцем Тавільжанки Харківської області. Чоловіка викрали під час того, як він їхав забирати матір із тимчасово окупованої території. Його утримували у підвалах, де під тортурами змусили підписати зізнання у злочині, якого він не скоював. Згодом Івана вивезли до Росії, звинувативши у “шпигунстві” на користь України та засудивши до 11 років позбавлення волі. Наразі він перебуває у виправній колонії суворого режиму №4 у селищі Форонсово Ленінградської області.
Матір Івана, Марина Забавська, яка мешкає у Тавільжанці, довідалася про суд над сином із російських медіа. Понад два роки вона безрезультатно шукала Івана у Росії та на окупованих територіях, наражаючись на небезпеку через свою приналежність до громади Свідків Єгови, які зазнають утисків. Про власні пошуки та судовий процес над сином Марина розповіла виданню ZMINA.
—
### В окупованій Тавільжанці сестра Марини померла внаслідок поранень
24 лютого 2022 року російські військові окупували село Тавільжанка Харківської області. У вересні того ж року Збройні Сили України розпочали контрнаступ на Харківщині, що дозволило звільнити більшість регіону.
Під час наступу українські військові дійшли до річки Оскіл і почали бої у Тавільжанці. Спостерігаючи за бойовими діями, Марина переховувалася у підвалі будинку сестри, яка проживала через дві хати:
– Вона згадує, що залишається одна, бо син тоді жив у Харкові.
– У разі можливості встановити зв’язок з сином, телефонувала йому.
– Разом із сестрою ховались у підвалі через обстріли.
– В селі не було електропостачання та зв’язку.
– На дорогах лежали електричні дроти, а серед руїн бігали домашні тварини (свині, кури, собаки, коти).
Через обстріли зник газ, тому сестра Марини готувала їжу на мангалі просто у дворі. 25 вересня 2022 року під час чергового обстрілу вона бігла до будинку, перечепилася і впала біля порогу. У той же час неподалік стався вибух, від якого жінка отримала численні уламкові поранення.
Марина, яка була у підвалі, почула крик сестри й вибігла до неї. Вона побачила, що жінка лежить у крові з численними рваними ранами на ногах, руках і стегнах. Куртка пораненої стала схожою на друшляк від пробоїн. Марина зрозуміла, що сестрі терміново потрібна допомога, але всі навколишні будинки були зруйновані, а більшість жителів виїхали. Немає ні світла, ні зв’язку, звернутися по допомогу було ні до кого.
Щоб врятувати сестру, Марина вийшла на вулицю і побачила російський танк. Виходець із танка поцікавився, чи потрібна допомога. Жінка відповіла, що допомога потрібна не їй, а іншій людині. Окупаційний військовий обіцяв викликати медиків, але ніхто так і не прибув.
Сестра протягом двох з половиною годин стікала кров’ю, потерпаючи від шоку і рухаючись у судомах. Не було необхідних кровоспинних та протишокових лікарських засобів, тож Марина використовувала для зупинки кровотечі білі простирадла. Бої у селі не припинялися, і врешті жінка померла.
Наступні дві ночі Марина копала у дворі яму для поховання сестри, перед похованням помила і переодягнула її.
28 вересня 2022 року Марина вирішила виїхати з окупованої Тавільжанки до Росії. Вивезти її допомогли російські військові на бронетранспортері до околиць села, звідти вона намагалась добратися до Будьонівки, де її прихистили знайомі.
Наступного дня після прибуття жінка зателефонувала родичам, які розповіли, що її син пішов із селища Дворічне до Тавільжанки, щоб забрати її.
Марина пригадує:
– Вона була шокована, дізнавшись про це.
– До 30 вересня 2022 року їх будинок був у так званій “зеленій зоні” на карті бойових дій, неофіційно підконтрольній Україні, але фактично там перебували російські війська.
– Вона знала, що там вже забирали українських чоловіків та хлопців.
За свідченнями очевидців, Іван привіз хліб до Дворічної на автомобілі, а потім позичив велосипед і поїхав до Тавільжанки, щоб забрати матір. Перед від’їздом Іван повідомив родині, яку мав вивезти до Харкова, що незабаром повернеться. Проте цього не сталося, і він зник безвісти.
За інформацією Марини, місцеві мешканці часто видавали людей окупаційній владі. Зокрема, на російських блокпостах було затримано батька та сина – сусідів Марини. Їх утримували близько двох тижнів, після чого відпустили. За чутками, у сусідньому селі Гороб’ївка окупанти вбили чоловіка, оголене тіло якого пізніше було знайдене. У 2023 році в тому ж селі російські військові розстріляли літню пару, бо їхні сини служили в Збройних Силах України.
У грудні 2022 року окупанти забрали з дому племінницю Марини, яка провела у полоні півтора року. Лише в травні 2023 року її повернули додому із вагою у 40 кілограмів.
—
### Вісім місяців пошуків сина у Росії та окупованому Луганську
Перед початком повномасштабного вторгнення Іван Забавський продавав шаурму в місцевому кіоску в Тавільжанці. З серпня 2022 року, перебуваючи у Харкові, він займався волонтерською діяльністю — розвозив продукти харчування та ліки до деокупованих населених пунктів Куп’янського району.
Після зникнення Івана його мати вирушила до Воронезької області у Росії. Вона побоювалася не лише за сина, а й за себе, оскільки була прихожанкою церкви Свідків Єгови, членів якої переслідують у РФ.
– Марина прожила у Воронезькій області 8,5 місяців.
– За три місяці повернулася до Тавільжанки для забрати речі.
– Побачила своє напівзруйноване та розграбоване житло: відсутній дах, на подвір’ї лежали уламки збитих російським ППО ракет.
– Біля її будинку окупанти розташували комплекс протиповітряної оборони, який збивав ракети, що падали на приватні будинки.
Марина розповідає, що сусід на велосипеді порадив їй зустрітися з місцевою мешканкою Марусею, яка повідомила, що бачила, як її сина вели двоє російських військових. Іван привітався з нею і сказав своє прізвище Забавський.
Після цього мати спробувала відвідати племінницю, але дівчини вдома не було — окупаційна влада забрала її з собою і перевезла до селища Троїцьке Луганської області.
Представники окупаційної адміністрації жили у будинку, куди приходила Марина, але стверджували, що не мають інформації про Івана. Згодом жінка дізналася, що це були бойовики так званої “ДНР”.
За час перебування в Росії Марина тричі їздила до Тавільжанки, щоб забрати домашніх тварин – собаку та двох котів.
Під час перевірки на контрольному пункті пропуску (КПП) Логачівка російські силовики відновили всі видалені дані з телефону Марини, у тому числі і Біблію. Її тримали на допиті протягом трьох годин, розпитуючи про сина, про Свідків Єгови, релігійну літературу та спілкування по Zoom з іншими членами релігійної громади.
Після повернення у Воронезьку область жінка не припиняла звертатися по допомогу:
– Надсилала запити до російського та міжнародного Червоного Хреста.
– Двічі-тричі на тиждень дзвонила на гарячу лінію російської Уповноваженої з прав людини Тетяни Москалькової для отримання інформації про сина.
– Телефонувала також до Міністерства оборони Росії.
У січні 2023 року Марина заявила про зникнення Івана у місцеву поліцію, де почула, що “іноземців не розшукують” і порадила звернутися до Червоного Хреста.
Пізніше жінка поїхала до окупованого Луганська. Там під час фільтраційної перевірки її запитували про мету візиту та місце проживання сестри. Вона намагалася звернутися до “уповноваженої з прав людини ДНР” Сердюкової, проте не змогла потрапити через довгу чергу. Написала письмове звернення про зникнення сина, але отримала відповідь, що у них немає жодної інформації.
Також місцева міліція “ДНР” відмовилися реєструвати заяву та обмежилися лише прийняттям персональних даних.
Звернення до “омбудсманки ДНР” Морозової та Мін’юсту “ДНР” також не дали жодних результатів.
У Бєлгородській області Росії Марина також подала заяву до поліції, де їй відповіли, що її сина на території Росії немає.
Вона зверталась із заявами до ФСБ, Бєлгородського СІЗО №2, а також до воєнної комендатури, з якої отримала відмову в прийманні заяви з поясненням, що “ніхто нікого не затримував і не знає нічого”.
Зокрема, під час розмови в комендатурі їх цікавило, чи має Марина російський паспорт і куди саме Іван збирався евакуювати її — до Росії чи України.
12 березня 2023 року Марина зателефонувала на номер сина. На іншому кінці телефону відповів невідомий чоловік, який повідомив, що Іван перебуває у відділенні поліції. Він пообіцяв запросити його, але під час розмови закінчились гроші на рахунку, а при наступному дзвінку відповіді не було.
23 травня 2023 року Марина випадково помітила на телеграм-каналі “Повернись додому” списки полонених із прізвищем свого сина. Вона звернулася до адміністратора каналу, який повідомив, що Івана утримують у Бєлгородському СІЗО.
Пізніше вона отримала офіційну відповідь від Міністерства оборони РФ, що її сина затримано за протидію “спецоперації”.
13 червня 2023 року Марина виїхала з Росії через КПП Колотилівка до Сум, а звідти до Харкова. Вона перевозила із собою вісім сумок, собаку та переноску з двома котами.
На КПП росіяни погрожували розстріляти її собаку, якщо він втече. Всі речі ретельно перевіряли, а кухонну техніку змушували розбирати. У Марини забрали старі фотографії дідуся та бабусі, які згодом повернули, пояснивши, що це реліквії, які не пропускають через кордон.
Прикордонники Сумщини попередили жінку, що поля вздовж дороги заміновано, і кожен неправильний крок міг коштувати їй життя. Проте, за їхніми словами, їй пощастило уникнути небезпеки.
Від Покровки Марину разом із тваринами доправили до Харкова, де вона проживає на теперішній час.
У Харкові вона офіційно заявила про зникнення сина до поліції та звернулася за допомогою до СБУ, Комісії з питань звільнення полонених, омбудсмана та Міжнародного комітету Червоного Хреста.
—
### Перша декада неволі Івана: побиття та катування
У 2024 році журналісти російського видання “Медіазона” повідомили Марині про суд над її сином. Виявилося, що Івана засудили за статтею “шпигунство” у Санкт-Петербурзі, де його утримували в СІЗО №3.
Марина зізнається, що ця новина стала для неї шоком і спричинила сильний емоційний стрес.
Їй запропонували найняти адвоката для захисту в суді, але російська влада довго не погоджувалася на зміну державного захисника на приватного. Врешті жінці вдалося домогтися заміни, подавши відповідне клопотання.
Однак Івану погрожували погіршенням умов тримання, якщо він підпише згоду на зміну адвоката.
Російські правоохоронці дозволили Марині двічі поговорити із сином телефоном. Іван повідомив, що у нього все нормально: його годують, водять у баню. Він розповів, що намагався забрати маму з окупованої території, а вона, у свою чергу, ділилася з ним інформацією про свої пошуки.
За словами Івана, в Старому Осколі він понад 8-9 місяців перебував у тому самому одязі — чорній футболці та спортивних штанах, у яких вийшов з Дворічної, намагаючись визволити маму. Також він перебував у фільтраційному таборі в Шебекіно.
У липні 2024 року Івана перевезли з СІЗО №3 Санкт-Петербурга до СІЗО №6 у місті Горєлово.
У листах до матері він описував умови перебування:
– Камера разом із ним була зайнята 60 російськими кримінальниками.
– Протягом перших двох років утримання його не випускали на прогулянки, тримали у повній ізоляції.
– Він не бачив сонця і неба.
– Іван — алергік з дитинства, і в умовах в’язниці втратив здоров’я.
– Зараз його тіло вкрито негайно незагойними ранами.
– У нього почалися проблеми з ногами, суглобами і зубами.
– Психоемоційний стан важкий, тіло покривається червоними плямами.
– Ліки, які передають сину, часто не доходять або вилучають.
Під час оголошення вироку Іван у своєму останньому слові розповів, що в перші 10 місяців його щоденно били, застосовували електричний струм і жорстоко катували.
За спогадами матері:
– У перші вісім днів після затримання Івана били по 2-3 рази на день до появи крові на обличчі.
– Росіяни підносили документи, які він мусив підписати.
– Щодня в Старому Осколі його катували.
– Була нездоланна вошивість та дизентерія, марна голодна дієта у 150 грамів їжі на день.
– Іван хотів померти.
У своєму виступі заболотний підсудний зазначив, що через “токсичні” фото у його телефоні російські слідчі позбавили його не лише сім’ї, житла й машини, а й майбутнього.
Постанова суду порушила норми міжнародного права, незаконно засудивши Івана за статтею 276 Кримінального кодексу РФ (“Шпигунство”) на 11 років позбавлення волі, не врахувавши часу, проведеного у підвалах та Старому Осколі.
На теперішній момент Забавський утримується у виправній колонії суворого режиму №4 у селищі Форонсово Ленінградської області. У камері одночасно перебуває близько 40 ув’язнених, переважна більшість — кримінальні злочинці, а серед них лише троє українців.
Матір припускає, що росіяни привезли Івана до їхнього будинку, аби перевірити, чи справді він приходив забирати матір. Проте, коли вони прийшли, нікого не застали: Марина виїхала 28 вересня, а Івана привезли 29-го.
Вона підкреслює, що попри численні застереження друзів не їздити до Тавільжанки, син не міг залишатися спокійним, доки вона перебувала на окупованій території.
—
### Особистість та прохання матері
За словами Марини Забавської:
– Іван — дуже активна, весела та позитивна особистість.
– Він завжди підтримував матір і прагнув допомагати.
– Самотужки створив бізнес із виробництва шаурми, закупивши обладнання у 22 роки.
– Нині Івану 29 років.
– Вони дуже близькі, і матір глибоко любить свого сина.
Через психоемоційний стрес Марина відчуває суттєві труднощі навіть з виконанням простої хатньої роботи.
Жінка звернулася до української влади з проханням допомогти повернути сина додому. Вона підкреслює, що Івана так само, як і багатьох інших українців, незаконно позбавили волі у російських в’язницях, де вони потерпають від нелюдських умов і катувань.
За її словами, переслідування цивільного населення з боку окупантів і засудження відбуваються виключно через українське громадянство.
Марина активно співпрацює зі спільнотою “Цивільні в полоні”, бере участь у акціях, подорожує за кордон, відвідує Комісію з питань звільнення полонених, неодноразово приїжджала до Києва, аби привернути увагу влади до долі свого сина.
Вона наголошує, що українська влада не повинна забувати про цивільних громадян України, які перебувають у полоні, і має докласти максимум зусиль для їхнього звільнення.
