У день, коли почалося широкомасштабне вторгнення Росії, батько Дмитра сказав йому, що, можливо, це остання їхня зустріч. Його родинний дім на вулиці був підірваний, проте батько пообіцяв: «Я зроблю все, щоб ти міг жити нормальним життям». Через декілька днів він пішов на фронт, ставши військовим.
П’ятнадцятирічний Діма разом із 49 іншими українськими дітьми збирається біля багаття, тримаючи свічки на згадку про зниклих безвісти рідних. За їхніми спинами — м’які схили Карпат, вкрите густими смереками й ялицями гірське пасмо, яке створює одночасно гарну та сумну атмосферу для цієї сцени.
Цей літній табір розташований на заході України, де, порівняно з іншими регіонами, більш безпечно, і російські бомбардування трапляються рідше. Тут маленька дівчинка поділилася своїми спогадами про той страшний день: «Коли нас уперше бомбили, у мене тремтіли руки, я плакала. Потрібно було багато часу, щоб опанувати себе». Вечір біля вогнища виконує роль групової терапії. Це частина програми літнього табору, призначеного для дітей, чиї батьки зникли під час військових дій.
Серед них:
– Хтось вважається загиблим на фронті, бо зник безвісти;
– Декого тримають у полоні;
– Інші перебувають на окупованих територіях.
За офіційними даними, понад 70 тисяч українців нині вважаються зниклими безвісти.
Громадська організація Gen.Ukrainian опікується тисячами українських дітей, які пережили глибоку втрату через війну. Вона організувала кілька літніх таборів, але цей є першим, спеціалізованим саме для дітей із родинами, що зникли безвісти. BBC отримала ексклюзивний доступ і змогла побачити табір зсередини.
За словами головної психологині організації Вануї Мартиросян, багато дітей мають не одну, а одразу кілька травм — їхні батьки зникли безвісти, а також деякі втратили дядьків, бабусь чи інших близьких. Вануї пояснює:
– Діти ніби перебувають у замороженому стані, не можуть планувати майбутнє, бо не знають, що воно їм принесе.
– Працювати з цими дітьми складно, оскільки у них відсутня початкова точка горя, первинна усвідомлена втрата, з якої починається процес переживання.
Вануї розповідає, що багато дітей годинами переглядають російські соціальні мережі, в надії знайти хоч якусь інформацію про своїх близьких, часто стикаючись із жорстокими й травматичними кадрами війни. Вони бояться дати волю сльозам, оскільки думають: якщо почнуть плакати, то не зможуть зупинитися й плакатимуть вічно. За словами фахівчині, ця травма є однією з найтяжчих.
Наступного дня після спільного вечора біля вогнища журналіст поспілкувався з Дімою, який розповів про свого батька. Востаннє хлопець отримав від тата повідомлення у листопаді 2023 року, за день до його зникнення. У відео батько сидів у лісі, пив чай і написав: «Все добре, завтра зателефоную». Наступного дня їхній родині зателефонували й повідомили, що чоловік зник безвісти. Початкові дзвінки на мобільний не дали результату — хлопець сів і заплакав, розуміючи, що довго не побачить тата.
Травма Діми загострилася ще більше, коли мама дізналася жахливі деталі зникнення батька: військові спочатку повідомили, що він зник після авіаудару по їхній позиції, потім стало відомо, що російські солдати розстріляли всіх, а хтось бачив його тіло без ніг. Інший солдат бачив його мертвим із вогнепальними пораненнями в голову. Ці відомості дуже сильно вплинули на сім’ю — мама багато плакала, а Діма підтримував її. Перед відправленням на фронт батько сказав синові: «Дімо, що б не трапилося, піклуйся про маму, ти — чоловік у родині і її син».
Щоденно в таборі проходять групові терапевтичні заняття у невеликих кімнатах. Журналістам було дозволено бути присутніми на початку однієї з таких сесій, подальша інформація залишилася конфіденційною. Психологиня Олена демонструє дітям кольорову шкалу емоцій, де:
– Зелений символізує радість,
– Синій — сум,
– Жовтий — тривогу,
– Червоний — злість.
У цей день під час заняття обговорювали сум. Олена пояснює молодим учасникам: «Чим глибший сум, тим сильніша наша любов до тих, за ким ми сумуємо. Це свідчить про важливість цих людей у нашому житті».
Дітей заохочують виражати свої почуття, зокрема через творчість. Багато малюнків відображають щасливі сім’ї, затишні будинки, домашніх улюбленців. Серед них — робота семирічного Захара під назвою «Тато повертається додому», де зображено жовтих чоловічків на тлі блакитного неба — кольори українського прапора.
Більшість дітей живуть у населених пунктах, що часто зазнають нападів із боку російських безпілотників та ракет. Одна з таких учасниць — шестнадцятирічна Настя з Харкова. Вона розповідає: «Якщо починають бомбити, я ховаюся в коридорі. Дуже хвилююся і переживаю». Її батько теж пішов воювати і зник безвісти близько року тому. Востаннє Настя бачила його за два тижні до зникнення. Зі сльозами в очах вона ділиться: «Він був надзвичайно добрим та балував мене. Ми обоє любили солодощі, він завжди знав, що купити». Вона пам’ятає лише добрі моменти, проте впевнена, що їхня любов взаємна, і сподівається створювати нові спільні спогади.
В таборі діти мають можливість нарешті добре виспатися, без страху перед сиренами повітряної тривоги, а також весело провести час через різноманітні активності — походи, купання в озері, волейбол.
Як підкреслює психологиня Вануї, «для зцілення травми важливо рухатися і жити далі».
Однак настає час прощатися. Під час закриття табірної зміни один із хлопців, Ілля, розплакався, бо не хоче повертатися до дому. Оксана Лебедєва, засновниця Gen.Ukrainian, з усмішкою зазначає: «У кожному нашому таборі є хоча б одна така дитина». Вона дивиться на дітей, які весело граються в саду, і додає: «Можливо, уперше в житті вони зустріли однодумців, які пережили подібне. Це надзвичайно важливо. Групова терапія — ключова, адже так діти розуміють, що вони не самотні у своєму болю».
Водночас Оксана визнає масштаб проблеми: «Мільйони українських дітей травмовані війною. Це — гуманітарна катастрофа».
—
Додаткові матеріали підготував Джон Мерфі.
