Київщина пам’ятає свого Героя — Євгенія Пільгуна, який віддав своє життя за свободу та незалежність України.
Євгеній загинув, залишивши по собі світлу пам’ять серед рідних, друзів та бойових побратимів. Його батько, стурбований безпекою сина, намагався за будь-яких обставин перевести його у власне відділення, щоб мати змогу оберігати своє рідне дитя. Проте Євгеній наполягав: «Я повинен пройти цей шлях сам, а не бути під надійним “крилом” батька».
Для родини та військового підрозділу втрата була надзвичайно болючою. Командир підрозділу відзначає, що Євгеній воював сумлінно, беззаперечно виконуючи всі завдання. Він вирізнявся ініціативністю, добротою, щирістю і був прикладом для багатьох. «Радий, що мені довелося його знати, адже таких людей справді одиниці. Вічна йому пам’ять», — зазначив він.
Євгеній мав численних друзів, умів підтримувати і бути підтриманим. Його товариш Тарас згадує:
– Людина з великої літери, яка не боялася труднощів;
– Щирий та відданий друг, товариш для багатьох;
– Завжди говорив правду, надто не любив брехні;
– Вмілий співрозмовник, надійна опора в складні часи;
– Людина, що сміливо дивилася в обличчя життю.
Подруга дитинства та юності, сусідка Яна, із сумом і гордістю розповідає про Женю:
– Найкращий друг дитинства, з яким багато часу проведено разом;
– Незважаючи на те, що згодом дороги розійшлися, підтримка збереглася;
– Людина з посмішкою на обличчі та позитивним настроєм;
– Ніколи не проявляв агресії чи негативу;
– Навіть зі служби писав, що вірить у краще і відданий справі захисту Батьківщини;
– Не ухилявся від відповідальності, виконував складні завдання, перед якими інші часто відмовлялися, боячись;
– Веселий жартівник, який виріс у відважного, мужнього воїна, Героя;
– Вічна пам’ять і шана за відданість та безстрашність.
У пам’ять про Євгенія звучать проникливі рядки, які передають його почуття і відданість:
—
Коли усміхнеться сонце з неба,
І день новий свій відлік почне,
То, мамо, я усміхаюся до тебе,
Там поміж хмар ти відшукай мене.
Мені і на землі було не тісно
Між друзями і добрими людьми,
Але напав на нас наш ворог злісний —
Диявол пекла, горя і пітьми.
Хіба ж я міг стояти осторонь,
Коли прийшла у рідний край війна?
Тому і взяв до рук я, мамо, зброю,
Бо Україна, як і ти, одна.
Вона одна і, як і ти, свята.
Це ти мене навчала жити…
Нема любові більшої, ніж та,
Коли життя за друзів положити…
—
Вічна і вдячна пам’ять воїну — Євгенію Пільгуну. Щирі співчуття його родині, близьким та друзям.
Авторка тексту:
Тетяна Іванчук, письменниця
