Європейці втомились від війни в Україні і їм байдуже до повернення Криму.

Христина Левченко

24 Липня, 2025

Інтерв’ю з Людмилою Монастирською вимагало немало зусиль, адже окрім постійних закордонних гастролей, ця одна з найпрославленіших оперних співачок світу водночас є солісткою Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка.

Протягом останніх кількох тижнів Монастирська виступала у таких містах, як Київ, Одеса, Рига і знову Київ. За словами артистки, це досить «м’який» графік, оскільки вона наразі змінює менеджера, що позначилося на зменшенні кількості контрактів за кордоном. Попри постійну завантаженість, видатна співачка все ж знайшла час для інтерв’ю інтернет-виданню "ГОРДОН".

– Людмило Вікторівно, де нині можна почути вас наживо?

– Якщо бути відвертою, я вирішила трохи перепочити, бо 2026 рік обіцяє бути насиченим виступами. У червні я виконала партію в опері «Турандот» на честь власного ювілею (25 травня співачці виповнилося 50 років – «ГОРДОН»). Далі у серпні планую виступ на концерті з нагоди Дня Незалежності України.

– Ви навчалися у класі легендарної української співачки Діани Петриненко. Тоді у Київській музичній академії імені Петра Чайковського викладали й інші визначні особистості сцени – Марія Стеф’юк, Євгенія Мірошниченко. Очевидно, ви також знали Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Анатолія Мокренка. Якими були ваші стосунки з ними?

– Вони були прекрасними! Я щиро любила всіх цих митців. По-перше, я виросла на їхніх записах. Кожен із них – справжня зірка. Гнатюк, Мірошниченко, Кондратюк, Огнєвий — до речі, мій колишній чоловік навчався у Огнєвого. Діана Петриненко була для нас справжнім промінцем світла, немов сонечко! Мірошниченко також давала цінні поради, хоч я й не була її ученицею.

– Кажуть, у неї був непростий характер.

– Це правда. Та коли вона бачила, що студент талановитий, завжди підтримувала, адже мала величезний досвід. Загалом, у всіх педагогів ми намагалися черпати щось корисне, вчитися.

– Ще однією зіркою київської оперної сцени, яка пізніше виїхала до Росії, була Белла Руденко. Вона померла через вісім років після окупації Криму Росією й початку бойових дій на Донбасі, однак так і не висловилася на підтримку України. Чи вбачаєте ви проблему у пропаганді?

– Ми не були особисто знайомі, проте щодо позиції… Складно сказати. Там зовсім інше середовище. Коли перебуваєш у такому оточенні, де все перевернуто з ніг на голову, утриматися на боці правди дуже важко. Не хочу виправдовувати, але, мабуть, бути в тому середовищі «білою вороною» невигідно. Загалом, це звична ситуація – система незламна.

– Ви розповідали, що після лютого 2022 року до вас дзвонили навіть із московського Большого театру. Чи досі отримуєте пропозиції з Росії?

– О, тоді дзвонили часто! Нині вже ні, вони зрозуміли, що ні до чого не дійде. Раніше я виступала у Росії: у 2008–2009 роках – у Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, московському концертному залі імені Петра Чайковського з супроводом російського національного оркестру. В останньому виступала двічі, зокрема 2011 року на концерті з нагоди 85-річчя Галини Вишневської. Після виступу, коли я вручала їй квіти, вона сказала мені на вухо: «Тримай цю високу позицію, дитино!»

Наступний етап моєї кар’єри розпочався з сольних виступів: Королівський театр Ковент-Гарден у Лондоні, Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Ла Скала в Мілані, Баварська державна опера, театри у Відні, Гамбурзі, Франкфурті, Зальцбурзі, опери Бастилії та Гарньє в Парижі, Ліонська національна опера, Барселона, Мадрид, Валенсія, Лос-Анджелес, Токіо… Об’їздила неймовірно багато країн, тож повернення до Росії вже не було актуальним.

– Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до України, хтось із російських артистів підтримав вас?

– Дехто навіть уже пішов з життя, як от Дмитро Хворостовський. З Олею Бородіною ми перестали спілкуватися ще за кілька років до війни. Анна Нетребко 2022 року в Неаполі кілька разів співала «Аїду», і я також виконувала цю партію там. Вона дуже хвилювалася і казала: «Хоч би війни не було, щоб не почали бомбити». Тоді це здавалося мені дивним, бо я не могла збагнути, про що йдеться.

– Тобто вона висловлювалась напередодні повномасштабного вторгнення?

– Так, близько 20-х чисел лютого. Потім вона виїхала з Неаполя приблизно 24 числа, а я залишилась, бо моя вистава була 26-го.

Щодо молодших російських колег, то багато з них дійсно дзвонило. І це не ті, хто емігрував, а ті, хто залишилися в Росії і не підтримували путінський режим.

– Після 24 лютого контракти з Нетребко за межами Росії почали скасовувати, вона фактично стала персоною нон ґрата на європейських і американських сценах. Однак у 2025 році театри по одному оголосили про її повернення. Як ви вважаєте, чому так сталося, чи немає заміни Нетребко?

– Ні, я не вважаю, що вона одна унікальна. У Росії є багато талановитих співаків першого класу. Проте Нетребко – це вже бренд, який збирає повні зали. А театрам найважливіше – щоб зали були заповнені.

– Ім’я Нетребко – це більше її талант чи результат роботи російської системи?

– Звичайно, Анна – 100-відсотковий продукт Росії. У них культура використовується як зброя. Я давно наголошую, що коли українські співаки виступають на провідних світових сценах, держава повинна їм допомагати. Адже коли виступає Нетребко, її підтримують посли, депутати, величезний державний апарат. Наших же артистів сприймають байдуже – мовляв, хай співають, і все.

– Перший заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця нещодавно назвав повернення Нетребко на сцену Королівської опери в Лондоні «всесвітньою ганьбою». Ви поділяєте цю думку?

– Звичайно. Та не має значення моя думка, адже вони діють на своїй хвилі. Цивілізований світ розуміє, що це недоречно. Анна спочатку не вважала за потрібне відразу підтримати Україну. Вона мовчала місяць, потім сказала щось проти війни, а далі відхрестилася – мовляв, вона не зрадить батьківщину. Словом, ніхто так і не зрозумів її позиції.

З іншого боку, хіба вона буде виступати проти тих, хто фактично зробив її знаменитою? Це не те ж саме, що у нас – самотужки будувати кар’єру. У Росії все інакше. Це не виправдання, а просто моє відчуття: вона не може інакше, як не підтримувати Росію.

– Якою є Нетребко як людина?

– В побуті і в спілкуванні вона цілком звичайна, дуже гостинна та приємна жінка. Вміє прекрасно готувати, любляча мама, уважна товаришка, щедра. Завжди подасть до столу, приготує, пригостить.

– Україна надзвичайно пишалася вами, коли 2022 року на сцені Метрополітен-опери після вистави «Турандот» ви вийшли з українським прапором — майже 4 тисячі глядачів аплодували стоячи, і так було кілька вистав підряд. Найцікавіше, що ви вийшли замість Нетребко, з якою театр припинив співпрацю. Як згадуєте цей момент?

– Не скажу, що була у захваті, бо не люблю брати на себе чужу партію, тим паче, що роль принцеси Турандот мені не дуже до вподоби — вона дуже криклива. Але, звісно, я погодилася представити Україну, тим паче це було в перші місяці війни.

Пам’ятаю, сиджу у гримерці за кілька годин до початку вистави. Заходить директор театру, питає, чи все гаразд, а я запитую: «Де прапор?» Він здивовано відповів: «Прапор?» і вийшов. За кілька хвилин до вистави мені принесли великий український стяг, з яким я і вийшла.

– Безсумнівно, це було не лише культурним, а й політичним прецедентом. Чи дякували вам представники української влади?

– Звісно, вони знають, де і як я представляла Україну. З тодішнім представником України в ООН Сергієм Кислицею ми реалізували багато спільних проєктів.

– Після початку війни вас запросили замінити іншу російську співачку — Хіблу Герзмову.

– Так, я співала замість неї двічі: 2022 року в Лієпаї (Латвія) виконала сольний концерт, а 2023 року Метрополітен-опера передала мені її контракт на оперу «Тоска».

– Як зараз працюється за кордоном? Чи залишилися російські артисти на європейських сценах?

– Насправді дуже багато росіян працює в Європі. Їх неабияка кількість. Нам нині там працюється складно, адже ми намагаємося уникати багатьох контрактів, адже не хочемо співпрацювати з росіянами. Водночас вони всюди присутні, і в результаті можливостей для розвитку кар’єри менше.

– Їх так просто беруть у проєкти?

– Там не надто звертають увагу на релігію чи національність. Якщо професіонал гарний – робота завжди буде. Росія дійсно готує вмілих співаків.

– Рік тому ви казали, що війна в Україні дуже набридла європейцям. Які ваші нинішні відчуття?

– Думаю, вони вже буквально не витримують… Але їм наче все одно, бо їм нічого не загрожує – усе тихо і спокійно, тому байдуже, чи ми втратимо Крим, чи Донеччину з Луганщиною.

– Поза межами України, перебуваючи в постійних гастролях після лютого 2022 року, де ви відчули найбільшу солідарність із нашою країною?

– Важко виокремити, але в Польщі я пам’ятаю шалений рівень підтримки. На початку війни я довго була у Варшаві, де аеропорт був поряд. Там було немов удома: всюди українські прапори, написи «Україно, ми з тобою».

– Пригадаєте найемоційніший момент після 24 лютого?

– Не знаю, чи це можна назвати «емоційним», але у перші дні війни я летіла з Неаполя до Варшави. Коли інші пасажири дізналися, що я з України, почали мене обіймати, цілувати. Навіть подарували пляшку просекко.

– Ви встигли випити ту пляшку?

– Здається, так.

– Уявімо, що завтра Україна здобуває перемогу. Яку пісню заспіваєте першою?

– «Ой у лузі червона калина»! Цю пісню я співаю всюди. Часто їжджу у гарячі точки – Запоріжжя, Дніпро, Одесу, Харків – де завжди виконую «Червону калину». Точно знаю, що й на святковому концерті ми першою заспіваємо саме цю пісню.

Фотогалерея:

Відео: Metropolitan Opera / YouTube посилання

Автор

  • Христина Левченко

    Міська репортерша. У центрі її уваги — життя столиці, інфраструктура, влада і люди.
    Гасло: «Київ змінюється щодня. Я — фіксую кожну мить».

Хронологія останньої суперечки між Камбоджею та Таїландом

Арда Туран прокоментував тактику Шахтаря в поєдинку з Бешикташем | Футбол

різне

Залишити коментар