Щоб організувати інтерв’ю з Людмилою Монастирською, довелося чимало побігати. Одна з найвідоміших оперних співачок світу, крім постійних закордонних гастролей, є солісткою Національного академічного театру опери і балету імені Тараса Шевченка.
Протягом останніх кількох тижнів Монастирська виступала у низці міст — Київ, Одеса, Рига, знову Київ. За словами артистки, цей графік є доволі «м’яким», адже наразі вона змінює менеджера, що вплинуло на кількість закордонних контрактів. Втім, попри напружений розклад, видатна співачка знайшла час для розмови з інтернет-виданням «ГОРДОН».
– Людмило Вікторівно, де зараз можна почути ваш виступ наживо?
– Чесно кажучи, я вирішила трохи відпочити, адже 2026 рік обіцяє бути насиченим виступами. У червні я виконала роль Леонори в опері Джузеппе Верді «Трубадур» на честь свого ювілею (25 травня співачці виповнилося 50 років), далі планую виступ на концерті з нагоди Дня Незалежності України у серпні.
– Ви навчалися в класі легендарної української співачки Діани Петриненко. У Київській музичній академії імені Петра Чайковського викладали й інші відомі виконавці — Марія Стеф’юк, Євгенія Мірошниченко. Судячи з усього, ви знали і Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Анатолія Мокренка. Якими були ваші стосунки з ними?
– Вони були чудовими! Я дуже їх усіх любила. По-перше, виховувалася на їхніх записах. Кого не згадай із наших — усі справжні зірки: Гнатюк, Мірошниченко, Кондратюк, Огнєвий, у якого, до речі, навчався мій колишній чоловік. Діана Петриненко була для нас промінчиком сонця! Мірошниченко теж могла дати цінну пораду, хоч я і не була її ученицею.
– Кажуть, у Діани Петриненко був складний характер?
– Так, це правда. Втім, коли вона бачила талант у студенті, завжди допомагала, адже мала багатющий досвід. Загалом у всіх педагогів ми намагалися вчитися й брати корисне.
– Ще одна зірка київської сцени, що пізніше виїхала до Росії, — Белла Руденко. Вона померла через вісім років після окупації Криму Росією і початку війни на Донбасі, але так і не висловилася на захист України. Чи вважаєте ви, що це результат пропаганди?
– Ми не були особисто знайомі, однак щодо її позиції важко сказати щось категоричне. У середовищі, де все поставлене з ніг на голову, важко залишатися на стороні правди. Не хочу виправдовувати, але, мабуть, бути «білою вороною» у такому оточенні невигідно. Загалом, система там незламна.
– Ви розповідали, що після лютого 2022 року до вас телефонували навіть із московського Большого театру. Чи досі отримуєте пропозиції з Росії?
– Тоді дзвонили дійсно часто, зараз уже ні — вони зрозуміли, що нічого не вийде. Раніше я виступала у Росії: у 2008–2009 роках — на сценах Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, московського концертного залу імені Петра Чайковського, з російським національним оркестром. Востаннє у Москві я співала 2011 року на концерті до 85-річчя Галини Вишневської. Після виступу вона прошепотіла мені на вухо: «Тримай цю високу позицію, дитино!» Потім почалася моя сольна кар’єра:
- Королівський театр Ковент-Гарден у Лондоні
- Метрополітен-опера в Нью-Йорку
- Ла Скала в Мілані
- Баварська державна опера
- Відень, Гамбург, Франкфурт, Зальцбург
- Опера Бастилія і опера Гарньє в Парижі
- Ліонська національна опера
- Барселона, Мадрид, Валенсія, Лос-Анджелес, Токіо
Отже, я дуже багато гастролювала, і для мене це стало пріоритетом — не для Росії.
– Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, хтось із російських артистів вас підтримав?
– Дехто вже не був живий на той момент, як, наприклад, Дмитро Хворостовський. З Оленою Бородіною ми перестали спілкуватися ще до війни. Аня Нетребко у 2022 році неодноразово співала «Аїду» в Неаполі, і я викладала ту ж саму партію. Вона дуже переживала, казала: «Хоч би тільки не було війни, щоб не почали бомбити». Це було дуже дивно, бо я не могла зрозуміти, про що вона говорить.
– Тобто вона говорила про це напередодні вторгнення?
– Так, приблизно в останні дні лютого. Потім Анна поїхала з Неаполя близько 24-го, а я залишилася, бо вистава була 26-го.
Що стосується молодших російських колег, то дзвінків було багато, і не від тих, хто емігрував, а від тих, хто залишився в Росії і не підтримує путінський режим.
– Після 24 лютого контракти з Нетребко за кордоном почали скасовувати, і вона стала персоною нон ґрата на європейських і американських сценах. Тим не менш, у 2025 році театри поетапно оголошують про її повернення на сцену. Чому так відбувається? Чи справді Нетребко немає гідної заміни?
– Ні, не думаю, що вона єдина надзвичайно талановита співачка. Першокласних виконавців росіян багато. Проте Нетребко — це ім’я, яке приваблює глядачів. Вже театрам потрібні переповнені зали, і тому вони повертають відому артистку.
– Чи ім’я Нетребко — це більше її талант чи результат роботи російської пропаганди?
– Безумовно, це російський продукт на 100 %. У Росії культура використовується як зброя. Я давно казала, що коли українські співаки представляють країну на головних світових сценах, держава має їх підтримувати. Коли виступає Нетребко, за нею стоять посли, депутати і величезна підтримка, тоді як наші співакі — «ну, хай співають».
– Якою є Нетребко як людина?
– В дружньому спілкуванні вона абсолютно звичайна, гостинна, приємна жінка. Вона чудово готує, є турботливою мамою, уважною колегою й щедрою людиною, яка завжди приготує та пригостить.
– Перший заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця віднедавна назвав повернення Нетребко на сцену Лондонської Королівської опери «всесвітньою ганьбою». Як ви це оцінюєте?
– Звичайно, я поділяю цю думку. Однак неважливо, що я думаю, оскільки вони діють за своїми законами. Цивілізований світ розуміє, що це недоречно. Анна не виявила одразу підтримку Україні, довго мовчала, пізніше сказала щось проти війни, але швидко відступила, заявивши, що не зрадить батьківщину. Жодного ясного сигналу про її позицію так і не було. З іншого боку, вона не може бути проти людей, котрі фактично зробили її кар’єру. В Україні ж співаки будують кар’єру самотужки, а в Росії діють інші механізми. Так, це не виправдання, просто, ймовірно, вона інакше не може не підтримувати Росію.
– Україна вами неймовірно пишалася, коли у 2022 році на сцені Метрополітен-опери після вистави «Турандот» ви вийшли з українським прапором — близько 4 тисяч глядачів аплодували стоячи, і так було кілька вечорів поспіль. Варто зауважити, що ви вийшли замість Нетребко, з якою театр припинив співпрацю. Як ви згадуєте той момент?
– Не скажу, що я була в захваті, бо не люблю підбирати чужі ролі, а партію принцеси Турандот не дуже ціную — вона дуже криклива. Втім, без вагань погодилася представити Україну, адже це було на початку війни.
Пам’ятаю: сижу у гримерці за кілька годин до початку вистави. Заходить директор опери і питає, чи все гаразд. Я питаю про прапор, і він здивовано зникає. Трохи згодом мені приносять великий український стяг, із яким я і вийшла на сцену.
– Це, безперечно, стало радше політичним, ніж культурним прецедентом. Чи хтось із українських посадовців подякував вам?
– Звісно, вони знають, як і де я представляла Україну. Особливо плідною була спільна робота з тодішнім представником України в ООН Сергієм Кислицею.
– Після початку війни вас запросили замінити ще одну російську співачку — Хіблу Герзмава. Як просувалася ця співпраця?
– Так, замість неї я виступала двічі: у 2022 році в Лієпаї (Латвія) провела сольний концерт, а у 2023-му Метрополітен-опера передала мені контракт на виконання опери «Тоска».
– Як нині працюється за кордоном? Чи залишилися там російські співаки?
– На даний момент дуже багато росіян продовжують гастролювати в Європі. Через це нам важко, оскільки ми відмовляємося від багатьох контрактів і принципово не хочемо співпрацювати з росіянами. Водночас їх скрізь багато, тому будувати кар’єру стає надзвичайно складно.
– Чи просто російських виконавців беруть у міжнародні проєкти?
– Там не особливо звертають увагу на національність чи релігію. Якщо людина є хорошим професіоналом — її завжди запросить робота. Росія дійсно готує висококласних співаків.
– Рік тому ви казали, що війна в Україні європейцям набридла. Яке зараз у вас відчуття?
– Думаю, що справді набридла, а зараз ще більше… Адже їм нічого не загрожує, все тихо і спокійно, тому їм байдуже — віддамо ми Крим чи Донбас. Їх це не зачіпає.
– Після лютого 2022 року постійно гастролюючи, де ви найбільше відчували підтримку й солідарність із Україною?
– Важко обрати одне місце, але в Польщі пам’ятаю дуже сильну підтримку. Я довго жила у Варшаві на початку війни, і там було наче в Україні — усюди українські прапори, написи «Україно, ми з тобою».
– Який момент після 24 лютого зворушив вас найбільше?
– Не впевнена, чи це можна назвати зворушливим, але в перші дні війни я летіла з Неаполя до Варшави. Коли в літаку люди побачили, що я з України, почали мене цілувати й обіймати, подарували пляшку просекко.
– Ту пляшку вже випили?
– Здається, так.
– Уявімо, що завтра Україна перемагає. Яку пісню виконаєте першою?
– «Ой у лузі червона калина». Цю пісню я співаю скрізь — їжджу у «гарячі точки» (Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Харків) і завжди виконую «Червону калину». Точно знаю, що й на переможному концерті ми заспіваємо саме її.
