«Як у такому мільйонному місті немає команди майстрів? Та це справжня ганьба!», – з болем констатує Віктор Іванович.
Упродовж десятиліть спортове життя Дніпра було багате на футбольні легенди, які пройшли через цей клуб. Віктор Іванович Ожогін зізнається, що йому пощастило співпрацювати з багатьма видатними особистостями:
– Володимир Олександрович Ємець,
– Геннадій Опанасович Жиздик,
– Євген Мефодійович Кучеревський, з яким у нього були особливі, тісні стосунки.
Він часто супроводжував команду на зборах і матчах, намагаючись не пропускати ігор, коли «Зоря» приймала «Дніпро», адже його батьки мешкали в Луганську. Часто коментував ці поєдинки на місцевому телебаченні.
Серед футболістів у нього склалися теплі і міцні зв’язки з усіма гравцями чемпіонського складу «Дніпра». Останнім часом вони разом брали участь у матчах на честь визначних особистостей, зокрема Миколи Федоренка, що відсвяткував 70-річний ювілей. В Ожогіна відбувається гарний діалог з олімпійськими чемпіонами Олексієм Чередником та Євгеном Яровенком, а також із Олександром Лисенком. Серед молодих він називає Андрія Полуніна, Олександра Рикуна та Геннадія Мороза. Також товаришує з Миколою Самойленком, який унікальний тим, що під керівництвом Валерія Лобановського та Анатолія Тарасова грав у «Дніпрі».
Історія Самойленка багата на цікаві події: призваний на службу до армії в 1975 році, він опинився у ЦСКА, де тренувався під керівництвом Тарасова. Хоча футболіст двічі допоміг «Дніпру» вийти з Першої ліги у Вищу, травми не дозволили йому досягти більшого. Пізніше він став зіркою нікопольського «Колоса» і Павлоградського клубу, демонструючи високу результативність у Другій лізі. Зараз йому вже 71 рік.
Про Валерія Лобановського Віктор Іванович згадує, що лише брав у нього інтерв’ю, а сам Лобановський, ймовірно, його знав, як коментатора матчів «Динамо» – «Дніпро». Більше про легендарного тренера може розповісти його давній друг Олексій Семененко.
Скаржиться Ожогін і на нинішній стан футбольного клубу «Дніпро»:
– Клуб зараз відсутній у жодному з форматів, що він вважає особистою трагедією.
– Вважає ганебним, що в такому великому місті немає команди майстрів.
– Критикує вплив Ігоря Коломойського, який, на його думку, знищив клуб і стадіон.
– Запитує, чому не було створено команду, адже у місті багато бізнесменів та футбольних шкіл.
– Вважає, що можна було залишити молодий склад, який грав би хоча б у Другій лізі, поступово розвивався б і шукав спонсорів.
– Нині ж доведеться починати з аматорів, оскільки клубу наразі немає.
Для відродження футболу в місті важливим є наявність господаря. За часів Ємця і Жиздика був перший секретар обкому партії Віктор Бойко, що активно підтримував клуб. Тепер же цією справою повинні займатися бізнесмени, які люблять футбол.
Прикладом є Геннадій Буткевич — президент клубу «Полісся» у Житомирі, який хоче відродити легендарну футбольну школу «Дніпро-75». Йому навіть пропонували викупити базу «Дніпра», але, за словами Ожогіна, йому одразу поставили умови хабарництва. Тому поки що Буткевич відмовився.
Історії про спроби врятувати клуб звучать і про 2017 рік, коли легенда «Дніпра» Едуард Сон, що став бізнесменом у Франції, намагався підтримати команду, але йому не дали змоги. Сон зазнав тиску, ймовірно, вимагали хабарі, через що він вирішив утриматись від втручань.
Серед сучасних українських коментаторів Віктор Іванович виділяє Василя Босянка та Дмитра Джулая як найкращих, а також відзначає появу кількох талановитих молодих ведучих з гарною українською мовою і знаннями футболу. Зізнається, що найскладніше — коментувати нудні матчі без загострень, голів і ударів, коли навіть найлегший опис викликає мовний застій.
Немає позитиву в останніх результатах українських команд, зокрема поразці від Андорри. Ожогін вважає, що за умови меншого бюджету за українських футболістів можна було б грати ефективніше. Він засмучений нічиєю з такими суперниками, наголошуючи, що війна війною, але відповідальність за гру необхідно мати.
Наразі в українському футболі є позитивні зміни:
– Зменшилася кількість легіонерів,
– З’явилися нові можливості для молодих футболістів,
– Прикладом є продаж Кінарейкіна у «Вільярреал» за 700 тисяч євро з перспективою прогресу.
Разом з тим футбольний експерт шкодує через ситуації з трансфером Мудрика та його допінговим скандалом, адже у разі відмови від виступів може втратити кар’єру.
Ожогін також не залишає без уваги морально-етичні питання у спорті. Він розчарований поведінкою окремих відомих спортсменів:
– Ковтун, який кинув Україну,
– Анатолій Тимощук, якого вважає зрадником,
– Яна Клочкова, що залишила країну у складний момент.
Натомість він високо оцінює Руслана Ракицького, який швидко повернувся на батьківщину й допомагає нині.
Пишатися ж варто Олександром Усиком — символом мужності та патріотизму, прикладом боротьби і перемог навіть на фронті.
Щодо власного досвіду війни, Віктор Іванович розповідає:
1. У 2014 році, маючи 56 років і звання старшого лейтенанта запасу, він пішов добровольцем до Національної гвардії після того, як Порошенко підняв віковий поріг до 60 років.
2. Його взвод отримав назву «журналістський», оскільки друзі-журналісти допомагали їм з постачанням і екіпіруванням.
3. Спочатку не було навіть берців і нових касок, лише старі, що видавалися зі складів. Одягалися за рахунок допомоги волонтерів.
4. Війна у 2014 році була іншою, менш масштабною, хоча і непростою.
5. З часом стало ясно, що конфлікт триватиме довго і вийде далеко за межі Донбасу.
6. Віктор Іванович впевнений, що Україна обов’язково переможе, а міжнародний порядок має бути відновлений.
На фронті він пережив важкі бої, особливо у місті Рубіжне, позиція «Молот», де дев’ять годин тривала сутичка з кадирівцями. Командир і його люди витримали, залишившись живими, незважаючи на масштабні ураження з боку авіації.
У вересні 2022 року він отримав осколкове поранення, після якого кілька кілометрів його несли побратими. Врятував його своєчасний турнікет головний сержант батальйону з позивним «Денчик» Денис Кальчук, адже кровотеча могла призвести до смерті за лічені хвилини.
За час війни Віктору Івановичу довелося пройти 15 операцій, але його нога врятована, і він продовжує грати у футбол — те, з чого починав і що дає йому сили жити далі.
Досвід команди «журналістів», які супроводжували його взвод, підтримка родини — двох доньок і двох онуків – стали опорою в найважчі моменти.
Після поранення й лікування 28 грудня 2022 року Ожогіна виписали, а вже наступного дня він очолив роту в Бахмуті. Він пишається тим, що усі 44 бійці повернулися живими, хоч деякі й отримали поранення.
Бої відбувалися проти найманців «Ваґнера», регулярних військових формувань ворога і кримінальних елементів, які штурмували позиції. Бойці разом із батальйонами «Свобода», 95-ю та 81-ю бригадами успішно відбивали атаку, не втративши жодного метра.
Особливо в пам’яті залишився бойовий медик Сергій Матченко, який врятував багатьох поранених, але віддав своє життя під Кремінною.
Віктор Іванович наголошує, що важливо зберегти людяність навіть під час війни. Завдяки життєвому та бойовому досвіду він допомагав підтримувати моральний дух своїх бійців, переконуючи тих, хто сумнівався й хотів відійти від служби.
Зворушливий діалог із одним із солдатів, що мав двох дітей, допоміг йому повернутися до бою, усвідомивши відповідальність перед сім’єю та побратимами.
Командир глибоко цінує вірність і підтримку своїх побратимів, які ніколи не залишали його в складних обставинах, врятували під час поранення, і високо оцінює внесок волонтерів, які допомагали зброєю та спорядженням.
Попри пережите, війна майже не сниться, лише іноді він бачить у снах молодість і приємні моменти, іноді навіть втручання дружини, що розбуджує під час снів про бойові дії.
Це свідчить про силу духу та справжню людяність, що допомагають залишатися людиною в екстремальних умовах часу випробувань.
Таким є відвертий, емоційний і натхнений сповідь Віктора Івановича Ожогіна – людини, для якої футбол, життя і війна нерозривно пов’язані у боротьбі за майбутнє України.
