Жорстокий “нейтралітет”: Міжнародний теніс за участі росіян на Вімблдоні під ракетно-шахедними атаками рашистів

Владислав Мельник

8 Липня, 2025

У ці дні в Лондоні відбувається Вімблдон – один із найпрестижніших міжнародних тенісних турнірів, що входить до числа чотирьох змагань Великого шолома. Мільйони прихильників тенісу по всьому світу із захопленням стежать за святом майстерності, грації й чесної спортивної боротьби.

Проте на фоні цієї краси та спортивної величі привертає увагу одна деталь, що кидає тінь на престижний турнір — участь російських тенісистів, про що наголошує видання ZAXID.net.

Насправді, можна створити враження, що резолюція Генеральної асамблеї ООН від 26 квітня 2023 року, в якій Росію прямо визначено країною-агресором, нібито не існує. Важливо підкреслити, що за згадану резолюцію проголосували 122 держави, у тому числі Китай, Індія, Бразилія і Туреччина — країни, які традиційно дотримувалися обережної позиції щодо Москви.

На кортах Вімблдону відбувається так, наче російська військова машина не завдає щоденно нищівних ударів по житлових районах мирних українських міст, застосовуючи заборонені міжнародними конвенціями види озброєння. Це спричиняє загибель невинних осіб, включно з дітьми. Виникає слушне запитання: як можна отримувати задоволення від видовища, знаючи, що серед учасників є ті, хто репрезентує країну, котра несе смерть, руйнування та страждання тисячам людей?

Такий прояв байдужості, прикритий маскою політичної нейтральності, ставить підписантів резолюції ООН у вкрай складне становище – їх ніби плюють в обличчя ті, для кого комерційна вигода спортивного заходу важливіша за моральну позицію та засудження агресії. Відтак вони змушені мовчки терпіти ситуацію.

Одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну організатори Вімблдону зайняли гідну позицію:

1. У 2022 році російські та білоруські спортсмени були відсторонені від участі в турнірі.
2. В офіційній заяві було беззастережно вказано: «В умовах війни ми не можемо дозволити спортсменам країн-агресорів брати участь у змаганнях».

Звичайно, це справедливе рішення зазнало критики з боку ATP та WTA – міжнародних комерційних організацій, що регулюють чоловічий та жіночий професійний теніс. У цих структурах ідеали високої моралі та справедливої гри поступово поступаються місцем комерційним інтересам, спрямованим на максимальний прибуток. Суттєва частина доходів у великому тенісі належить першій сотні рейтингу, тоді як більшість гравців перебуває в умовах фінансового «нульового балансу», часто зіткнувшись із травмами та втратою здоров’я. Тисячі тенісистів по світу фактично перебувають у становищі залежних виконавців, під контролем обмеженого кола організацій та менеджерів.

З огляду на це представники ATP та WTA заявили: спорт існує поза політикою, й відсторонення російських тенісистів є несправедливим, оскільки нібито спортсмени не мають політичного впливу. Під потужним тиском Кремля – який не шкодує ресурсів для виправдання своїх дій – ця позиція отримала перевагу, і у 2023 році тенісисти з російськими паспортами були знову допущені на турнір.

Але чи дійсно sport є далеким від політики? Життя давно спростувало таке твердження, що з певною мірою нагадує ідеологію часів Холодної війни. На сьогодні великий спорт вже не є ізольованим островом, а відображає політичні, соціальні та культурні суперечності світу. Сьогодні це не лише змагання атлетів, а дипломатична «шахівниця», в якій кожен успіх служить пропагандистською рекламою відповідної держави.

Особливо ця реальність зрозуміла авторитарним лідерам, таким як Володимир Путін. Кремль вчасно відчув силу масштабних спортивних заходів у просуванні іміджу, заплямованого зовнішньою агресією та внутрішніми репресіями. Олімпіада в Сочі 2014 року стала апогеєм такої стратегії:

– Найдорожчий зимовий чемпіонат коштував Росії астрономічні 50–55 мільярдів доларів США.
– Витрати включали корупційні схеми та спрощені методи будівництва.
– Права місцевих жителів і трудових мігрантів були часто грубо порушені.

Західні аналітики відразу підмітили політичний підтекст:

– The Guardian стверджувала, що форма й зміст Ігор були «політично використані Кремлем», зі зміщенням акценту від олімпійських ідеалів на експонований націоналізм.
– Los Angeles Times описувала Сочі не за гаслом «Швидше, вище, сильніше», а як «незавершені, тривожні та непривітні».
– Багато західних медіа визнавали ці Ігри пропагандистським спектаклем – фасадом, який покривав репресії, корупцію і спроби відвернути увагу від воєнних конфліктів, зокрема агресії проти Грузії 2008 року.

Російські представники відкрито демонстрували свої амбіції, а в медіа панувала гордість за те, що «нова Росія» викриває світові свої досягнення і відповідає на сумніви Заходу гігантськими спортивними спорудами. Відповідаючи на критику, Путін звинувачував Захід у «новій холодній війні» і наголошував, що такі претензії – частина «теорії стримування» для «відродження» національної величі.

Задку нами сьогодні вже відомо, що за цією палітрою приховувалося лицемірство – демонструючи удавану «доброзичливість», Путін готував країну до масштабної війни задля втілення ідеї відновлення імперії.

Таким чином твердження, нібито спорт не має політичного забарвлення, виявляється недоречним. Це стосується не лише гучних пропагандистських шоу на кшталт зимової Олімпіади в Сочі, а й, зокрема, Вімблдону.

Як зазначає один із російських спортивних експертів, «турніри за участі російських тенісистів – це не тільки спорт. Це спосіб підтримати міжнародний імідж країни, яка нині перебуває у стадії активної дискредитації». У цьому контексті спорт слугує як світильник у темряві конфлікту: він допомагає відволікти увагу від трагедій і показати «інший бік» реальності.

Однак коли йдеться про життя мільйонів і фундаментальні моральні принципи, неможливо заперечувати факт: спорт також є політичним актом. Гравці – не просто спортсмени, вони фактично посли своїх держав. Їхній вихід на корт можна сприймати як послання світові. Ігнорування цього означає позбавлення спорту відповідальності перед суспільством.

Для прикладу, тенісисти, що виступають під нейтральним прапором, зобов’язані підписувати декларації про відмову від підтримки агресії. Втім, щирість таких декларацій залишається під сумнівом. Ілюстративним є приклад російської тенісистки Діани Шнайдер, яка перебуває у топ-20 світового рейтингу і відверто сказала: «Мені байдуже на нейтральний статус – усі й так знають, звідки я і кого репрезентую». Ці слова можна сприйняти як прямий виклик: спортсменка усвідомлює дії своєї країни, але не відчуває відповідальності.

Фактично, допуск «нейтральних» спортсменів на міжнародні змагання є непрямою моральною підтримкою агресора. Коли особа з російським паспортом виходить на корт під білим прапором, не засудивши відкрито війну, це не нейтралітет, а маскування, політичний грим.

Поведінка Кремля у цій ситуації нагадує шахову комбінацію:

– Якщо не викритий — виграю.
– Якщо викритий — оголошуюсь жертвою.

Цю лінію можна порівняти з тактикою на Олімпіаді в Сочі: парад, розкішні витрати, феєричні шоу, усмішки, олімпійський гімн… Але водночас корупція, пропаганда, жорсткий контроль всередині країни і підготовка до війни зовні. Вся конструкція була підпорядкована одній меті — відмиванню іміджу, відволіканню уваги і створенню фасаду «великої держави», за яким ховалися репресії, агресія і майбутні військові злочини.

Нездатність міжнародної спортивної спільноти встановити етичні критерії для допуску до турнірів фактично означає погодження з таким маскуванням. Це можна порівняти з отруйним концерном, який розставляє на вітринах яскраві коробки з написом «органік», вводячи в оману споживачів. Такий підхід руйнує кордони між спортсменом та пропагандистом, між грою і геополітичною маніпуляцією.

Для того, щоб спорт знову віднайшов свою чистоту і чесність, він повинен зазнати не лише фізичного, а й морального відбору. Без сумніву, цей процес буде складним і викличе дискусії та звинувачення у «дискримінації». Але ігнорування очевидного означає співучасть у злочинах, які чинять ті, хто веде країну до війни.

Цю тему розгорнуто не лише у контексті тенісу, який є улюбленим видом спорту автора. Попереду нові Олімпійські ігри, і постає запитання:

– Чи доцільна участь російських спортсменів, які не засудили військові злочини режиму Путіна?
– Чи можна підтримувати маніпуляції, як-от зміну спортивного громадянства для обходу обмежень, якщо людина зберігає російський паспорт і мовчазно підтримує агресора?

Важливо на законодавчому рівні встановити суворі міжнародні критерії, що враховують не лише спортивні заслуги, а й етичні позиції спортсменів. Лише таким чином можна зберегти спорт вільним від маніпуляцій і перетворити його на простір чесності, поваги і єднання людей незалежно від країни з чітким моральним компасом.

Отже, перш ніж занурюватися у атмосферу Вімблдону-2025 і захоплюватися тенісною майстерністю, варто замислитися: чи можемо ми по-справжньому насолоджуватися грою, усвідомлюючи, що вона використовується як політичний інструмент держави-агресора?

Звісно, кожен має право виявляти підтримку своїм улюбленим гравцям. Проте не варто забувати, що за кулісами цього видовища стоять «режисери», які далеко не завжди безпечні, а іноді й тримають за пазухою камінь. І якщо й надалі закривати на це очі, Вімблдон та Олімпіади можуть перетворитися на площадки політичного фарсу, а не свята людських здобутків.

Чи не відбувається це вже сьогодні, завдяки зусиллям кремлівських лідерів, які відмивають кровопролиття у блиску медалей? Поставити таке питання – справді нелегко.

Автор:
Олександр Косвінцев, опубліковано у виданні ZAXID.net

Автор

  • Владислав Мельник

    Колишній спортсмен, тепер — спортивний оглядач. Стежить за подіями в українському та світовому спорті.
    Гасло: «Мій спорт — ваші емоції».

різне

Залишити коментар