У ці дні в Лондоні триває Вімблдон – один із найпрестижніших міжнародних тенісних турнірів, що входить до числа чотирьох змагань Великого шолома. Мільйони шанувальників тенісу з усього світу стежать за цим святом високого спортивного мистецтва, шляхетності та чесної гри.
Проте на тлі захопливих поєдинків і величі спорту особливо впадає в око один тривожний аспект – участь російських тенісистів у турнірі, про що зазначає видання ZAXID.net.
Ця ситуація виглядає так, ніби не існує резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 26 квітня 2023 року, де Росію чітко визначено як країну-агресора. За цю резолюцію, зокрема, проголосували 122 держави, серед яких Китай, Індія, Бразилія та Туреччина – країни, що традиційно дотримувалися обережної позиції щодо Москви.
На кортах Вімблдону наразі відбувається так, ніби російська військова машина не завдає щоденних смертоносних ударів по житлових кварталах мирних українських міст, у тому числі із застосуванням заборонених міжнародними конвенціями видів озброєння. Наслідком цього стає загибель невинних людей, у тому числі дітей. Постає слушне запитання: як можна атмосфера цієї гри залишатися святом, якщо одні з її учасників представляють країну, дії якої приносять смерть, руйнування та страждання тисячам невинних?
Така байдужість, захована за маскою нібито політичної нейтральності, ставить підписантів ООН у вкрай невигідне становище. Вони наче отримали образливий удар з боку тих, для кого комерційний успіх спортивного заходу важливіший за засудження агресії. Внаслідок цього їм доводиться мовчки приховувати своє обурення.
Варто нагадати: відразу після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну організатори Вімблдону рішуче зайняли гідну позицію. У 2022 році спортсмени з Росії та Білорусі були відсторонені від участі у турнірі. В офіційній заяві звучало чітко: «В умовах війни ми не можемо дозволити спортсменам країн-агресорів брати участь у змаганнях».
Однак це справедливе рішення піддалося гострій критиці з боку ATP та WTA – міжнародних комерційних організацій, що керують чоловічим і жіночим професійним тенісом. В цих структурах ідеали високої моралі та чесної конкуренції поступилися місцем прагненню максимізувати прибутки. Адже високі доходи у тенісі концентруються лише серед першої сотні рейтингу, тоді як більшість гравців майже не отримує прибутку, постійно ризикує травмами та втрачає здоров’я. Тисячі тенісистів по всьому світу фактично перебувають у вразливому становищі, залежачи від обмеженого кола корпорацій і агентів.
У відповідь представники ATP і WTA повторили давно відому риторику: спорт повинен залишатися поза політикою, а рішення про відсторонення російських гравців несправедливе, адже вони нібито не причетні до політичних процесів. Під значним тиском Кремля, який фінансово підтримує власну пропаганду, ця позиція взяла гору, і у 2023 році російські спортсмени знову були включені у список учасників Вімблдону.
Чи відповідає дійсності поширена думка про те, що спорт і політика – речі несумісні? У масштабному спорті цей стереотип давно спростований. Великий спорт перетворився на дзеркало світових політичних, соціальних і культурних протиріч. Сьогодні це не просто змагання окремих атлетів, а дипломатична арена, де кожна перемога стає своєрідною рекламою своєї країни.
Цю реальність найчіткіше усвідомлюють автократи на кшталт Володимира Путіна. Кремль вже давно використав величезні спортивні шоу як засіб для покращення іміджу країни, який заплямований зовнішньою агресією та внутрішніми репресіями. Зокрема, Олімпіада у Сочі 2014 року стала кульмінацією такої стратегії – найдорожчими зимовими Іграми в історії, вартість яких сягнула астрономічних 50–55 мільярдів доларів, значною мірою завдяки корупційним схемам і прискореним методам будівництва. Права місцевого населення і трудових мігрантів, часто обманюваних у фінансових розрахунках, були грубо порушені.
Західні оглядачі відразу помітили політичний підтекст. The Guardian зазначила, що форма і зміст Ігор були використані Кремлем в політичних цілях, а акцент змістився з олімпійських ідеалів на демонстративний націоналізм. Газета Los Angeles Times охарактеризувала Сочі не як «швидше, вище, сильніше», а як «незавершені, тривожні і непривітні» ігри. Багато західних медіа відписали тим Іграм статус пропагандистського спектаклю, фасаду, за яким приховувалися репресії, корупція та спроби відволікти увагу від воєнних конфліктів, зокрема від агресії Росії у Грузії 2008 року.
Російські посадовці не приховували своїх амбіцій. За повідомленнями медіа, вони пишалися тим, що «нова Росія» демонструє світові свої можливості, а значні тіні сучасних стадіонів стали відповіддю на скепсис Заходу. У відповідь на критику Путін традиційно звинуватив Захід у «новій холодній війні», охарактеризувавши претензії як частину «теорії стримування» щодо «відродження» національного величі.
Тепер зрозуміло, що стояло за цим лицемірним образом. Показуючи удавану «дружність», Путін водночас готував країну до великої війни з метою реалізації своєї небезпечної мрії про відновлення імперії.
Отже, твердження про те, що спорт існує поза політикою, є хибним. Це стосується не лише пропагандистських заходів на кшталт сочинської Олімпіади, а й таких престижних турнірів, як Вімблдон.
Як зазначає один із російських спортивних аналітиків, «Турніри за участю російських тенісистів – це не лише спортивна подія. Це механізм підтримання міжнародного іміджу країни, яка наразі активно дискредитується». У цьому контексті спорт виступає світильником в темряві конфлікту, відволікаючи увагу від трагедій і демонструючи «іншу сторону» медалі.
Однак коли на кону стоять життя мільйонів та базові моральні цінності, неможливо не визнавати, що спорт є політичним актом. Спортсмени – не просто атлети, вони виконують роль послів своїх держав. Вихід на корт у міжнародних змаганнях є символічним повідомленням світу. Ігнорування цього факту позбавляє спорт його суспільної відповідальності.
Хоча спортсменам, які виступають під нейтральним прапором, потрібно підписувати декларації про відмову від підтримки агресії, питання залишається: наскільки щирими є ці заяви? Наприклад, російська тенісистка Діана Шнайдер, яка входить до топ-20, відверто заявила: «Мені байдуже на нейтральний статус – всі і так знають, звідки я і кого представляю». Ці слова сприймаються як виклик – мовляв, я усвідомлюю, що робить моя країна, але мені це неважливо.
Фактично, допуск «нейтральних» спортсменів до міжнародних турнірів виступає як прихована моральна підтримка агресії. Коли людина з російським паспортом, не засудивши відкрито війну, виходить на арену під білим прапором, це не прояв нейтральності, а форма маскування – політичний грим.
Тактика Кремля у цій ситуації нагадує хитру шахову комбінацію: якщо не впійманий – виграв, якщо ж викритий – виступаю жертвою. Олімпіада у Сочі стала прикладом цієї стратегії: велич, масштабний бюджет, усмішки і олімпійський гімн, а насправді – корупція, пропаганда, посилення внутрішнього контролю і підготовка до війни зовні. Вся побудована система слугувала одній меті – покращити імідж, відвести увагу, створити фасад великої держави, приховуючи за ним і репресії, і агресію, і майбутні військові злочини.
Нездатність міжнародної спортивної спільноти впровадити ефективні етичні критерії для допуску учасників фактично означає згоду із цим маскуванням. Це можна порівняти з концерном, який виробляє отруйні речовини, але розміщує на упаковках позначку «органік», а споживач, довірившись етикетці, вже не може змінити свого вибору. Така практика стирає межі між спортсменом і пропагандистським рупором, між грою і геополітичною маніпуляцією.
Для відновлення справжньої чистоти і чесності у спорті необхідно забезпечити не лише фізичний, а й моральний відбір. Це складне завдання, яке, безумовно, спровокує дискусії і звинувачення у «дискримінації». Проте ігнорування очевидного означає посильну участь у злочинах таких людей, як Путін.
Дана дискусія розпочалася не лише через теніс – мій улюблений вид спорту. Попереду нові Олімпійські ігри, і постає питання: наскільки доцільною є участь російських спортсменів, які жодного разу не засудили військові злочини режиму Путіна? Тут не має бути хитрощів, на кшталт зміни спортивного громадянства – це простий обман, якщо людина продовжує зберігати російський паспорт і мовчки підтримує агресора.
Потрібні чіткі міжнародні стандарти, які враховують не лише спортивні досягнення, а й етичну позицію спортсменів. Лише за таких умов можна зберегти спорт вільним від маніпуляцій і перетворити його на простір чесності, поваги та об’єднання людей, незалежно від їхнього походження, проте з ясною моральною орієнтацією.
Отже, перш ніж занурюватися у захопливу атмосферу Вімблдону-2025 і захоплюватися майстерністю кращих тенісистів світу, варто задуматися: чи справді можлива щира насолода грою, якщо вона використовується як політичний інструмент однієї країни-агресора?
Звичайно, кожен може продовжувати вболівати за улюблених спортсменів. Втім не варто забувати, що на цій сцені режисери подій далеко не завжди безпечні, а деякі з них вже давно приховують під маскою доброзичливості дуже небезпечні наміри. Якщо й надалі закривати на це очі, Вімблдон та Олімпійські ігри ризикують перетворитися не на трибуни спортивного тріумфу, а на арену політичного фарсу.
Чи можливо, що це вже відбулося – через дії кремлівських убивць, які відмивають свою кров у блиску спортивних медалей? Це складне, але необхідне питання для суспільного осмислення.
—
Автор: Олександр Косвінцев, опубліковано у виданні ZAXID.net
